На кепці військовослужбовця Олега був напис: “Красень, але нежонатий”. Медична реєстраторка Яна усміхнулася й сказала: “А я незаміжня. Давайте це виправляти”. Жарт виявився пророчим.
...У квітні 2024 року Олег Стецюк долучився до лав Нацгвардії. Каже, що рішення піти до війська було цілком свідомим. “Багато моїх друзів уже воювали на фронті, — згадує співрозмовник. — Одного разу побачив на вулиці працівників ТЦК, сам підійшов і сказав: “Беріть мене в армію”. Вони виписали повістку “на завтра”. А я кажу: “Ні, до завтра нерви не витримають. Давайте сьогодні”. Того ж дня пройшов ВЛК, після чого мене мобілізували”.
Спочатку Олег служив у 2-й окремій Галицькій бригаді Нацгвардії, а згодом — у 14-й бригаді оперативного призначення імені Івана Богуна “Червона калина”. Був сапером-розвідником, виконував бойові завдання на Покровському напрямку.
“Один день на фронті запам’ятався назавжди. За добу росіяни нас 11 разів труїли газом. Протигаза я не мав. Це було справжнє жахіття. Ніби одинадцять разів помираєш і щоразу повертаєшся до життя, — ділиться Олег. — Газ просто обпікав очі й легені. Нашу позицію розбили, ми потрапили під обстріл “градів”. Дивом усі вижили. Навіть жартую, що мій ангел-охоронець уже давно має подвійну зарплату”.
Після пережитого військового відправили на лікування. Олег пройшов кілька медичних закладів, а згодом потрапив до лікарні в рідному Дрогобичі. Незадовго до цього купив у Дніпрі кепку з написом “Красень, але нежонатий”. Хотів трохи піднести собі настрій. Тоді ще не здогадувався, що саме цей жартівливий напис змінить його життя.
“Заходжу в лікарню, а вона сидить за комп’ютером. Підвела погляд, і я одразу звернув увагу на її карі очі. Подумав тоді: якби був Франком, то присвятив би їй вірш, — згадує. — Потім вона встала — висока, справжня красуня україночка. Прочитала напис на моїй кепці й усміхнулася: “А я незаміжня. Давайте це виправляти”. Ми обоє розсміялися. Уже тоді я зрозумів, що це кохання з першого погляду”.
Яна теж згадує той день. “Добре пам’ятаю, як ми зустрілися поглядами, — ділиться дружина захисника. — Потім провела його довгим коридором до рентгену. Дорогою з’ясувалося, що Дрогобицький педагогічний університет, де я навчаюся, свого часу закінчив Олег. Розговорилися. Мене зачепили його гарна усмішка, виразна харизма і чудове почуття гумору. Як згодом з’ясувалося, Олег — екскурсовод і актор”.
У стаціонарі військовий пробув два тижні. Закохані гуляли парком біля лікарні. Олег проводжав Яну після зміни, дарував квіти. “Цього вистачило, щоб зрозуміти: ми хочемо бути разом”, — каже вона. Перед поверненням на службу Олег привів кохану до себе додому познайомити з родиною. Рідним і друзям одразу сказав, що це його майбутня дружина.
“Не всі підтримали наші стосунки через різницю у віці, — ділиться воїн. — Сьогодні мені 36 років, Яні — 19. Багато хто казав, що вона ще замолода. А я відповідав: “Ви б лише послухали, як вона говорить”. Яна дуже розумна й зріла. У неї прекрасне почуття гумору, вона захоплюється історією, я — теж. Ми знайшли одне одного”.
Згодом захисник познайомився з батьками коханої. Її тато спершу не підтримував ці стосунки, однак згодом змирився з вибором доньки. Після ВЛК Олега визнали непридатним до служби. Незабаром він повернувся додому й освідчився Яні. Весілля відбулося у вузькому родинному колі. Для дружини Олег навіть написав пісню “Яна-кохана”.
Після весілля вони вирішили здійснити ще одну мрію — стати батьками. “Але завагітніти вдалося лише через пів року, — розповідає Яна. — Коли аналіз підтвердив вагітність, коханий був неймовірно щасливий”.
Вагітність була важкою. Двічі Яні довелося перебувати в лікарні, а майже половину терміну — дотримувати ліжкового режиму. “Народжувала я теж непросто. Дитина була обвита пуповиною, і лікарям довелося стимулювати пологи, — розповідає Яна. — Увесь цей час Олег був поруч, підтримував. А коли я вперше побачила нашу донечку, то одразу забула про біль. Аделіна народилася справжньою богатиркою — вагою 4 кілограми 620 грамів і зростом 57 сантиметрів”.
Яна і Олег живуть у селі Раневичі поблизу Дрогобича. Найбільше мріють про мир і про щасливе дитинство донечки. “Хочеться дати їй усе, що зможемо, забезпечити гарне майбутнє і виховати доброю людиною. А ще — зберегти нашу сім’ю, — каже Яна. — Бо міцні стосунки — це щоденна праця. Я завжди мріяла, щоб для моєї дитини батько був і другом, з яким можна поговорити, поділитися секретами. Певна, що в Аделіни з татком саме так і буде”.
Олег додає, що війна змінила його назавжди. “Але якби не війна, то ми б не були разом. Кажу дружині, що йшов до неї через Покровськ, — усміхається співрозмовник. — А ще я навчився цінувати найважливіше — людей, які чекають на тебе вдома. Дружина — це твій причал, до якого хочеш вертатися. Вони з донькою — моя опора”.
