Ужгородець був учасником АТО, служив снайпером у прикордонних військах. Боронив країну від окупантів і після повномасштабного вторгнення.
“Віктор був єдиним нашим сином, за якого я щодня дякувала Господу. Він мав відкрите, добре серце. Його батько — теж прикордонник, у час АТО/ООС і великої війни воював на передовій, та й нині служить. До речі, майже всі чоловіки по його лінії були військовими, — розповідає мати воїна Еріка Сабо. — Син закінчив школу в Ужгороді, тоді було навчання у Свалявському коледжі. Строкову службу Віктор проходив у 80-й десантно-штурмовій бригаді у Львові. Йому настільки сподобалось, що вирішив стати професійним військовим. Обрав фах кінолога, бо дуже любив собак. Після демобілізації син підписав контракт і потрапив у Чопський прикордонний загін. У 2014 році добровольцем вирушив на фронт, воював снайпером у прикордонних військах. У 2016-му знову була передова. Після повернення син потрапив до спецпідрозділу швидкого реагування “Шквал”. Постійно брав участь у вишколах, навчаннях за стандартами НАТО, адже хотів відточити військову майстерність. Крім того, син отримав сертифікат інструктора й навчав стрільців. У 2018 році Віктор вступив до Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького, обрав спеціальність “Право”. Був щасливим і в особистому житті, кожну вільну хвилину присвячував родині. З дружиною вони виховували синочка Максима”.
25 лютого 2022 року Віктор Синько отримав в академії диплом і повернувся на службу в Чопський прикордонний загін, де став начальником групи наземної розвідки. А відтак вирушив виконувати бойові завдання на схід. Тоді його сину й року ще не було. “Віктор воював у складі “Шквалу”. Саме син з побратимами-розвідниками були першими, хто зайшов у місто Лиман після його деокупації, — зауважує Еріка Сабо. — До речі, Віктор чудово стріляв, його особистий автомат був оснащений снайперським прицілом.
Коли син повернувся з передової, його призначили заступником начальника застави Львівського прикордонного загону. У підпорядкуванні він мав понад 60 військовослужбовців, які поважали його як справжнього лідера — мужнього, справедливого та надійного командира. За час повномасштабної війни син лише один раз був у відпустці”.
У квітні 2023 року Віктор вчергове зі своїм підрозділом виїхав на Донеччину. “12 травня окупанти здійснили штурмові дії у районі села Григорівка, обстріляли спостережний пункт, де був мій син з іншими бійцями. Віктор загинув на полі бою від уламкового поранення”, — не стримує сліз мати.
32-літнього воїна посмертно нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Нещодавно в Ужгородському ліцеї №12 провели вечір пам’яті, присвячений захисникові. Також на фасаді закладу встановили меморіальну дошку на його честь. Поки батько Віктора служить, його дружина й мама займаються волонтерством.
