Волинянин обожнював свою велику сім’ю, свій мальовничий край. Тож коли прийшла повістка, не ховався, а зі зброєю у руках став на захист рідної країни.
“Чоловік народився у селі Острівок. Їх у сім’ї було п’ятеро. Батьки все життя працювали в місцевому колективному господарстві, — розповідає Людмила Гайбун, дружина воїна. — Григорій здобув професію зварювальника, відтак була строкова служба, після якої повернувся у рідне село. А познайомились ми з коханим на весіллі — він запросив мене на вальс. Відтоді й не розлучались. Щасливо прожили з чоловіком у шлюбі 28 років. Народили трьох доньок і сина, які для Григорія були найбільшою втіхою. Дочекались чотирьох онуків, а ось п’ятого коханому так і не судилось побачити. До війни ми з чоловіком займались домашнім господарством — вирощували городину, тримали худобу, свиней, сіяли зерно”.
Григорія Гайбуна мобілізували в серпні минулого року. Службу волинянин проходив у лавах військової частини 1141 Нацгвардії на посаді стрільця.
“Близько чотирьох місяців тривало навчання, опісля чоловік воював на Донеччині. Мав позивний “Дід Жора”, так його називали ще односельці, — провадить далі співрозмовниця. — Під час останньої розмови Григорій повідомив, що 19 січня йде на своє перше завдання. Знаю, що один із бійців навіть не дістався позиції, бо отримав дорогою поранення. А мій чоловік разом із побратимом до останку відбивали атаки окупантів. Григорій потрапив під удар FPV-дрона поблизу населеного пункту Удачне Покровського району. Уламками снаряду йому посікло ключицю, голову, спину. Вже згодом ми дізнались, що певний час чоловік ще був живий. Та крововтрата, голод, відсутність води й холод не залишили йому шансів”.
До березня захисник вважався зниклим безвісти. “Він снився односельцям. Начебто зайшов до них у дім і шукав їжу в тумбочці. Вочевидь, у той момент мій чоловік був уже поранений і стікав кров’ю... Якби його змогли відразу евакуювати, то, може, врятували би. Але через обстріли це було нереально. Згодом тіла бійців таки забрали, — зауважує дружина. — Я була в морзі на Дніпропетровщині. За татуюванням, за старою травмою пальця впізнала Григорія. І дані його ДНК і нашого сина — збіглися”.
1 квітня солдата Григорія Гайбуна зі всіма почестями поховали в рідному селі. Воїну навіки 53 роки.
