Прикарпатець воював ще в АТО. А коли почалася велика війна, знову взяв до рук зброю. Бо найбільше прагнув, щоб його діти жили у вільній країні.
“З дитинства Петро вирізнявся працьовитістю, відповідальністю, щирістю. Після закінчення школи працював на кар’єрі, звідти пішов на строкову службу. А опісля добровільно підписав контракт із ЗСУ. Із 2016 року воював на Луганщині та Донеччині, отримав статус учасника бойових дій, — розповідає двоюрідна сестра бійця Галина Коржак. — Демобілізувавшись, Петро повернувся до мирного життя й трудився у гірничому цеху ПАТ “Івано-Франківськцемент”. Одружився з коханою Ромою, вона родом із сусіднього села. У 2018 році в пари народився синочок Макар, який мов дві краплі води схожий на тата. Вже у 2024-му на світ з’явився Микола, якого батько встиг потримати на руках лише декілька разів. Навіть на хрестини малечі не вдалось приїхати через службу”.
За словами співрозмовниці, у перші дні повномасштабного вторгнення Петро добровільно, не чекаючи повістки, став на захист України у складі 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади “Едельвейс”. Був оператором відділення самохідного артилерійського дивізіону.
“Брат воював на Донецькому, Харківському, Запорізькому та Херсонському напрямках. За життя був удостоєний ордена “За мужність” III ступеня, медалі “За бойову звитягу” та інших нагород. У 2026 році Петро вивчився на оператора дронів. Не раз наголошував, що потрібно вдосконалювати свої знання та навички, аби ефективно нищити ворога, — каже Галина Коржак. — Востаннє ми чули брата за два дні до загибелі. Він розповідав, що скоро їхати на позиції. А незадовго до того зізнався, що на війні дуже важко, особливо, як втрачаєш побратимів. А таких втрат за чотири роки було чимало”.
Життя 30-літнього воїна обірвалося 5 березня цього року поблизу села Рай-Олександрівка, що на Донеччині. У пікап, в якому перебував Петро Литвин, влучив російський дрон-камікадзе.
“Побратими встигли забрати тіло з місця трагедії. Але воно так сильно обгоріло, що навіть за татуюваннями, яких у брата було багато, його не можна було опізнати. Тому довелось робити ДНК-експертизу, яка тривала близько місяця, — зауважує сестра воїна. — В останню дорогу Петра ми провели у рідних Дубівцях на Івано-Франківщині. Його так бракує маленьким синочкам. Як і всім нам... Сподіваємось, що президент відзначить брата посмертно званням Герой України. Бо він на це заслужив”.
