В’ячеслав добровільно подався до військкомату після того, як росіяни забрали в нього найрідніше — матір і дім. Приєднався до 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. На фронті був і стрільцем, і зв’язковим, пройшов найважчі бої на сході.
Він родом із нині окупованого Лисичанська, що на Луганщині. Навчався у гірничо-індустріальному коледжі, де здобув фах техніка з буріння свердловин. Згодом влаштувався охоронцем у супермаркет. “Там ми й познайомилися, я працювала касиркою, — розповідає 28-річна Анастасія Паскалова, дружина воїна. — Він одразу мені сподобався. Відповідальний, без шкідливих звичок, дуже добрий, завжди допомагав і підтримував. А ще зачепив своєю неймовірною усмішкою”.
Незадовго до повномасштабного вторгнення — у новорічну ніч — В’ячеслав освідчився коханій. Вони мріяли про сім’ю та спокійне життя. “Коли почалася велика війна, ми всі були у Лисичанську. Мама Славіка жила у п’ятиповерхівці. Місто тоді сильно бомбили, і під час обстрілів вона ховалася у підвалі. Дуже боялася, переживала, і серце не витримало. Їй було лише 59 років, — згадує теща бійця Марина Остапенко. — Смерть матері В’ячеслав пережив дуже тяжко. Вона сама його виховувала, бо батько помер, як хлопець був ще маленьким”.
Коли у Лисичанську стало надто небезпечно, родина вирішила виїхати. “У квітні 2022-го ми перебралися на Закарпаття. А вже восени В’ячеслав добровольцем пішов до військкомату, — продовжує дружина воїна. — Казав, що на фронті потрібні люди й треба захищати свою державу. Але найбільше рвався воювати, бо хотів помститися за маму”. Від зими воїн обороняв Бахмут. Був там до останнього й отримав медаль “За оборону Бахмута”.
Попри те, що В’ячеслав і Анастасія були разом сім років, одружилися лише два роки тому. “Після весілля чоловік щасливим їхав на фронт, — зауважує дружина. — Обручку на службі не носив, боявся загубити. Але щойно приїжджав у відпустку — одразу одягав”.
Торік у вересні В’ячеслава відправили на позиції, де він пробув 150 днів. “З нуля чоловік повернувся лише у лютому цього року, — згадує Анастасія. — Побратими розповідали, що Славік завжди знаходив для хлопців воду та їжу й не давав нікому занепасти духом. Один військовий казав йому: “Друже, з тобою я б ще 150 днів там пробув”. На позиціях було тяжко — часто без нормальної їжі та відпочинку. Чоловік повернувся страшенно худий, аж кістки було видно. Та разом із побратимами зробив усе для того, щоб росіяни не прорвалися. На війні В’ячеслав був і стрільцем, і зв’язковим. Розповідав, що коли передавав хлопцям повідомлення від дружин та матерів, то ледь стримував сльози. А коли гинув хтось із побратимів, переживав це, як втрату рідної людини”.
В’ячеслав Паскалов поліг під час виконання бойового завдання внаслідок удару російського дрона “Молнія”. Сталося це 26 березня на Донеччині, поблизу села Дружківське. “Зазвичай я чекала, коли чоловік сам зателефонує. А того дня чомусь набрала його першою, ніби щось відчувала, — мовить дружина воїна. — Він не міг довго говорити. Сказав, що щойно повернувся із завдання, трохи перепочине й знову йтиме. Повторював, що все добре і потім передзвонить. А наступного дня нам принесли сповіщення про загибель... Побратими дали йому позивний “Зевс”. Ось так нашого “Зевса” вбила російська “блискавка”.
Поховали воїна у Хусті 30 березня. “Для Славіка березень був фатальним місяцем. 22 березня у нього був день народження, 23-го померла мама, майже 20 років тому 25 березня помер батько, а 26-го загинув і він. Наче якесь прокляття, — зітхає Марина Остапенко. — Це була золота людина. Коли зять приїжджав у відпустку, то і посуд мив, і прибирав. У Насті після аварії травмована рука, то В’ячеслав завжди їй допомагав. Навіть з передової замовляв дружині букети квітів або просив мене купити, поки вона ще спить. Вони мріяли про дитину. В’ячеслав дуже хотів донечку і казав, що назве її Євою... Але не судилося”.
Родина збирає підписи під петицією про присвоєння захисникові звання Героя України, бо переконана, що він на це заслуговує.
Петиція про присвоєння звання Героя України (посмертно) Паскалову Вʼячеславові Валерійовичу
