Володимир народився у селі Хімчин на Івано-Франківщині. Після школи здобув фах ветеринара. Захоплювався спортом і музикою: любив лижі та велоспорт, грав на трубі в духовому оркестрі й на ударних у вокально-інструментальному ансамблі. Після строкової служби одружився із коханою Галиною, виховав двійко дітей. Біля будинку висадив понад сто хвойних дерев.
“Тато був добрим і справедливим, — згадує син воїна Назар Атаманюк. — Він дозволяв мені пробувати себе в різних справах, але завжди підказував, як буде краще. Дуже любив свою роботу. Був ветеринаром у рідному селі й нікому не відмовляв у допомозі. Якщо захворіла худоба, йшов на виклик будь-коли — і вдень, і вночі”.
Після початку повномасштабного вторгнення голова родини декілька днів не знаходив собі місця. 3 березня до військкомату пішов його молодший брат. Уже наступного дня рішення вступити до війська ухвалив і він.
“Батько казав: “Якщо молодший брат пішов, то і я вдома сидіти не буду”. Між ними була різниця лише півтора року, — продовжує Назар Атаманюк. — Службу тато розпочав у військовій частині в Коломиї. Звідти його неодноразово на три місяці відряджали в райони бойових дій — на Донеччину, Дніпропетровщину, Сумщину. Спершу батько служив у підрозділі протиповітряної оборони, виявляв ворожі ракети та “шахеди”. Згодом став водієм евакуаційної групи — доправляв військових на передові позиції та вивозив поранених”.
Коли воїн служив на Сумщині, неподалік кордону з Росією, донька вирішила зробити йому сюрприз до дня народження — домовилася з волонтеркою про поїздку туди.
“Тато мене як побачив, спочатку навіть не повірив, що це я. Ми привезли йому відеопривітання від усіх рідних. Я була поруч лише годину, але це один із найдорожчих спогадів. Пам’ятаю, як він мене обійняв, тоді зрозуміла: поки тато поруч, зі мною нічого поганого не станеться, — ділиться донька воїна Ольга Пітиляк. — Він був для мене не лише батьком, а й найкращим другом, з яким могла поговорити про все. Навіть якщо я помилялася, він ніколи не сварив, а спокійно запитував: “Поясни, чому ти так вчинила?” Найголовніше, чого тато нас навчив, — за будь-яких обставин залишатися людиною. Нерідко казав: “Що б не сталося, дотримуйся своїх принципів, будь чесною, не відповідай злом на зло”. Так жив і сам”.
Останні сім місяців Володимир Атаманюк служив у Білопіллі в складі 103-ї окремої бригади тероборони імені митрополита Андрея Шептицького. У лютому цього року приїхав додому у відпустку.
“Перед від’їздом на фронт тато сказав мені, що вже ніколи не буде таким, як раніше. Війна змінила його назавжди, — згадує Назар. — Навіть удома щоранку прокидався і відразу телефонував побратимам на передову, питав, чи всі живі. На десятий день відпустки йому подзвонили й повідомили, що хлопців нікому забрати з позиції. Він хотів усе кинути й одразу повернутися на фронт, але ми впросили побути вдома ще декілька днів. Тато дуже беріг молодших побратимів. Не раз казав: “Я можу бути їм за батька, краще сам поїду на нуль”. У батька були проблеми із серцем. Ми з мамою просили його піти до лікарні, але він навідріз відмовлявся — бо не міг залишити своїх”.
24 березня цього року під час чергової евакуації поблизу села Будки на Сумщині ворожий дрон атакував автомобіль, яким кермував Володимир Атаманюк.
“Дрон заходив на удар. Тато побачив це й повернув машину так, щоб прийняти удар на себе. Троє хлопців, які їхали з ним, вижили, а він загинув миттєво. 30 березня йому мало б виповнитися 56 років”, — із сумом мовить Назар.
Володимир був опорою для родини. Після війни мріяв купити автомобіль і разом із дружиною об’їхати всю Україну. Радів чотирьом онукам, будував плани. Та здійснити їх не судилося.
“Я досі не можу повірити, що тата немає, — додає донька Ольга. — Мені здається, що ось-ось задзвонить телефон, я почую його голос або відчиняться двері і він зайде. Одного разу батько наснився мені. Я плакала й казала, що не можу впоратися з усіма викликами. А він подивився на мене і запевнив: “Ти сильна. Ти впораєшся”. Відтоді, коли стає особливо важко, згадую саме ці слова”.
Рідні зареєстрували петицію про присвоєння Володимирові Атаманюку найвищого державного звання — Герой України.
