Після двох поранень Дмитро міг більше не ходити на бойові завдання. Та він не залишив побратимів. Після останнього виходу зв’язок із воїном обірвався...
Дмитро Овчарик народився й виріс у селі Бакаївка, що на Чернігівщині. “Брат з дитинства займався боксом. У дворі навіть висіла боксерська груша, яку годинами гамселив, — згадує сестра бійця Марина Снига. — Потім захопився футболом, постійно брав участь у змаганнях. Дмитро загалом був дуже активний. Після дев’ятого класу здобув фах слюсаря з ремонту автомобілів у Ніжинському професійному ліцеї. Працював на будівництві, автозаправці, а також в охоронних фірмах у Києві”.
Повномасштабне вторгнення застало Дмитра в рідній Бакаївці. Через село рухалися російські колони, до квітня населений пункт перебував під контролем загарбників. Наприкінці 2023 року юнак добровільно долучився до лав ЗСУ.
“Про своє рішення брат нікому не сказав. Ми дізналися про нього лише через тиждень, коли він уже пройшов ВЛК і мав їхати на навчання, — розповідає Марина. — Підготовку проходив в Іспанії, а потім — у Житомирі. Спершу його направили до тилової частини. Але Дмитро постійно повторював: “Я в тилу не можу сидіти”. Зрештою домігся переведення до 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади, де став розвідником”. До речі, підрозділ, в якому служив воїн, одним із перших зайшов на Курщину.
У 2025 році Дмитра Овчарика призначили командиром розвідувального відділення. Під час служби боєць зазнав кількох поранень. “Перед кожним бойовим виходом брат телефонував мені, а після повернення одразу давав знати, що все добре. Я дуже чекала цих дзвінків. Одного разу він сказав, що йде на тиждень, але минуло дванадцять днів. Аж серед ночі Дмитро зателефонував і сказав, що поранений у плече, — ділиться сестра. — Лікарі пропонували витягнути кулю, але тоді його мали б списати зі служби. Брат відмовився: сказав, що мусить повертатися до побратимів. Після поранення FPV-дроном і сильного обмороження ніг він теж швидко повернувся на фронт”. Воїна неодноразово відзначали державними й військовими нагородами, зокрема орденом “За мужність” III ступеня і нагрудним знаком “Золотий Хрест”.
Попри війну, Дмитро встиг знайти своє кохання. З майбутньою дружиною він познайомився у соцмережі в лютому минулого року. “Я навіть не думала, що можна так полюбити, — ділиться Сніжана Овчарик-Ситник. — Дмитро був дуже добрий, спокійний, завжди жартував і підтримував мене. Ми планували справити влітку невеличке весілля, а ще дуже хотіли спільну дитину. Моя донька одразу його полюбила, називала татом. Дмитро мріяв про велику сім’ю”.
Невдовзі солдата перевели на Сумський напрямок. Після реабілітації Дмитро міг більше не ходити на бойові завдання, однак уперто рвався на передову. Недарма побратими дали йому позивний “Бізон”. “Я просила його більше не йти на нуль, — веде далі Сніжана. — Нагадувала, що він обіцяв перевестися у спокійніше місце. Чоловік відповів: “Я ще хлопчиків заведу на позицію і повернуся”. Це були його останні слова перед тим боєм”.
3 липня 2025 року Дмитро Овчарик загинув поблизу села Садки. Рідні ще довго сподівалися, що, можливо, він живий. Через постійні бої позиція залишалася в сірій зоні, тому евакуювати полеглих не було можливості. Лише наприкінці жовтня вдалося забрати тіла військових. Трьох із них упізнали одразу, а Дмитра — ні.
“Дев’ять місяців ми жили надією. Думали, може, Дмитро потрапив у полон. Переглядали всі телеграм-канали, чекали бодай якоїсь звістки, — зітхає дружина воїна. — Три експертизи ДНК не дали збігу. Лише у квітні цього року повторне дослідження підтвердило, що це був він. Я до останку вірила, що чоловік живий, що повернеться і ми разом здійснимо всі наші мрії. Не судилося”.
27-річного Дмитра Овчарика поховали у Бакаївці. Нині рідні захисника збирають підписи під петицією про надання мужньому воїну найвищого державного звання — Героя України.
Петиція про присвоєння звання Герой України (посмертно) Овчарику Дмитрові Вікторовичу
