Він родом із села Ленське, що на Черкащині, був єдиним сином у багатодітній сім’ї. Вивчився в училищі, працював муляром, облицювальником-плиточником. Потім пішов на строкову службу й вже через місяць підписав контракт, приєднавшись до 1-го окремого батальйону морської піхоти, та став розвідником. Повномасштабне вторгнення застало 21-річного Івана Діброву в Павлополі на Донеччині. Під масивним наступом ворога бійцям довелось відступати, так опинились у Маріуполі.
“ДАБРО ПАЖАЛОВАТЬ В АД”
“Щодня ми відбивали російські атаки, проводили розвідку дронами, коригували нашу артилерію, евакуйовували поранених, — розповідає Іван Діброва. — Під час третьої спроби нам вдалось прорватись крізь лінію оборони ворога. Зупинились у хатинці, зраділи, що там було какао, мед, варення, адже давно не їли й дуже змерзли. Вдень пересуватись було неможливо, чекали ночі. Близько 15-ї години почули біля дверей звук рації, за мить у будинок увірвались російські військові. Це сталося 13 квітня.
Нас вивели на вулицю й кинули в багнюку. Якби дізнались, що ми морпіхи й розвідники, одразу б ліквідували. Та ми сказали, що нацгвардійці. А оскільки нам було від 19 до 24 років, росіяни запевнили, мовляв, молоді, ще поживете. Нас доправили в Оленівку. Ми знали: там треба було казати правду, адже дані підуть на обмін, і якщо росіяни виявлять розбіжності, буде гірше”.
Почувши, що Іван — розвідник, ще й навідник, окупанти одразу почали його бити. Наказали бігти крізь дві колони ворогів, які гамселили дубинками й палицями. Зрештою, збили з ніг і продовжували бити. Під час тієї “прийомки” двох полонених забили до смерті...
Потім бійця повезли в донецьку комендатуру, били, допитували п’ять годин, зокрема росіян цікавила інформація про злочини, які начебто вчиняли українські військові проти цивільних. Питали: “Сколькіх ти убіл?” Далі полоненого повернули в Оленівку, згодом перевезли в Суходольськ (Луганська область), а за тиждень разом із ще 156 полоненими повезли на аеродром. Коли літак приземлився, пролунало: “Дабро пажаловать в ад”. Так російський військовий “привітав” наших воїнів у Вязьмі Смоленської області.
“У КАМЕРІ ЛУНАЛИ РАДЯНСЬКІ ПІСНІ”
У СІЗО №2 їх зустрів гавкіт собак. “Із зав’язаними очима й руками нас викидали з автозаків на асфальт і били, нацьковували псів, — пригадує Іван. — Потім, тримаючи за шию й завдаючи ударів, затягнули в камеру, де наказали стояти на колінах і ліктях — 13 годин. Якщо ворухнешся, били”.
Невдовзі воїна чекало ще одне випробування. Росіяни змусили його роздягнутися й били. Після 15 ударів розвернули й побачили на його грудях татуювання у формі крил — символ свободи. Закричали: “Нацист”. Збили з ніг, почалося знущання. Катували електрошокером, гамселили дубинкою, душили. Зрештою ворожий медик спитав, чи є в Івана поранення. А почувши, що ні, сказав: “Будут”.
“У камері нас піднімали о шостій ранку — одразу треба було співати гімн РФ, далі — зарядка й сніданок, — провадить співрозмовник. — О восьмій нас виводили з камери, били дубинками й електрошокерами, ногами, кулаками, обзивали хохлами, нацистами, бандерівцями. Дресирували на нас собак, які кусали й тягали... Тоді протягом 16 годин ми мали стояти — нерухомо. В цей час у камері лунали радянські пісні.
Їжі майже не було, тричі на день — трішки запареної каші, гливкого хліба й підфарбованої під чай води. Надвір виводили під ударами — бігом, із заплющеними очима, лише на 10 секунд. Митися водили двічі на місяць. Це було страшно, бо били дорогою до лазні, а потім, коли ми роздягались, принижували, знущались. На миття давали 30 секунд — у крижаній воді. Тоді давали мокрий одяг і вели до камер. А там на стінах — пліснява. Взимку при відчинених вікнах всередині було мінус 20 градусів”. Виснажені голодом і холодом полонені почали хворіти.
“Після того, як брат перестав виходити на зв’язок, нам повідомили, що він зник безвісти. А через декілька місяців росіяни виклали списки полонених, у яких ми побачили його ім’я, — згадує 21-річна Яна, молодша сестра бійця. — Мама писала листи, але Іван їх не отримував”.
“ЛИСТИ ВІД РІДНИХ МИ ЧИТАЛИ ВГОЛОС”
У лютому 2023 року бранець почав кашляти й харкати згустками крові. Зробили флюорографію, з’ясувалося — туберкульоз. Разом з іншими хворими його ізолювали. “Нам давали таблетки — 16 штук на день. А оскільки їжі майже не було, почалися ускладнення, — каже Іван Діброва. — Я втрачав свідомість. Пігулки давати перестали. Було важко дихати, постійно діймав кашель і підвищена температура...
Попри хворобу й виснаження, почав відтискатись від підлоги — у так званій мертвій зоні — куті камери, який не було видно охоронцям. Спершу робив 10 відтискань за день, потім 50, 100. Через пів року — тисячу разів. А тоді — рекордні 550 разів за один підхід, 4 тисячі відтискань за день. За 90 днів — сто тисяч разів. Побратими теж рахували. Час до часу мене виводили й били за це, вважаючи, що готуюсь до втечі. Але я продовжував, бо спорт допомагав як фізично, так і ментально. А ще з туалетного паперу й мила хлопці робили нарди, шахи й шахмати. Та коли нас заставали за грою — також били”.
Тим часом на туберкульоз заслабло приблизно 40% полонених, хворі почали помирати. Іван втратив 40 кілограмів, до полону при зрості 171 сантиметр воїн важив 85 кілограмів. “У тюрмі нас знищували фізично й психологічно, методів катувань було дуже багато. Деякі хлопці не витримували — різали собі вени, але їх рятували, а тоді били, — каже Іван. — Коли хтось отримував від рідних листи (це було рідко), їх читали вголос, бо кожне слово надавало сили, віри й надії”.
Восьмого січня в Івана на руках помер побратим Олександр Гарпуш. “Через знесилення й таблетки в нього відмовила печінка, — зауважує співрозмовник. — Навесні почались перевірки російського уповноваженого з прав людини. Відтоді нас стали дещо краще годувати й дозволяли більше сидіти, вперше видали зубну пасту й щітку, засоби для гоління”.
Восени в тюрму прибули представники Червоного Хреста. Саме тоді Іван попросив передати рідним звістку, що він живий. Згодом отримав довгоочікуване повідомлення з дому: “Любимо, віримо, чекаємо!”
“Вранці 14 січня 2025 року ми почули, як охоронці відчинили камеру із тяжкохворими й назвали декілька прізвищ, — розповідає Іван Діброва. — Ми зрозуміли: буде обмін, бо звідти забирали або додому, або в чорному мішку. Тоді зайшли й до нашої камери, назвали моє прізвище. Вперше ми милися у теплій воді, нам видали шкарпетки українського виробника — це було приємно, ще й білизну, новий зеківський одяг. До того лише раз на рік нам давали пару шкарпеток і одні труси (щоби зашивати дірки, в якості голок ми використовували тріски з дерев'яної підлоги чи невеликий дротик, який витягували з маски для обличчя).
Увечері нас зняли на відео, наказавши співати гімн РФ і запевнити, що більше не воюватимемо. Та радість затьмарював біль за побратимів, які тут лишалися. Ми запам'ятовували номери телефонів їхніх рідних, аби передати звістку”.
“МАМО, Я ПОВЕРНУВСЯ”
15 січня 24-х важко хворих полонених доправили літаком до Гомеля. І ось нарешті вони почули рідну мову: “Доброго дня, хлопці! Ви вдома — в Україні”. Лікарка “швидкої” дала полоненим свій мобільний. Іван пам’ятав лише номер мами, вона взяла слухавку аж на восьмий раз. Син вирішив пожартувати: “Жіночко, чому не відповідаєте, вам син телефонував”. Тетяна Діброва була певна, що це обман, а тоді почула: “Мамо, я повернувся”. Розплакалась. Рідні примчали до Чернігівського тубдиспансеру. “Брат був замучений, дуже худий і блідий. Руки холодні, в очах — порожнеча, — ділиться сестра Яна. — Це була наче інша людина. Спершу я не знала, як поводитись, боялась щось сказати не так”.
Звільнених з полону перевели до столичного військового госпіталю. Виявлені в Івана хвороби й травми розписали дрібним шрифтом на чотирьох аркушах, зокрема, йшлося про туберкульоз, грижі, гастрит, проблеми з нирками, печінкою, сечовидільною системою, погіршення зору та слуху. А ще — другу стадію артриту (були стерті суглоби колін, плечей, ліктів, кистей), тріщину в лівому коліні, через яку чоловік не міг ступати на ногу.
“Під час ВЛК нам не хотіли записувати хвороби як такі, що розвинулись у зв’язку із захистом Батьківщини. Але ми наполягли, — провадить Іван. — Тоді нам сказали самотужки шукати, де проходити лікування надалі. І виписали. Мене прийняли у Вінницькому військовому госпіталі, завдяки лікуванню стан суттєво покращився. Але туберкульоз уже знищив 20% моїх легень, тож мені важко дихати. Стан суглобів і далі погіршується”.
Попри пережите й хвороби, через чотири місяці після звільнення Іван Діброва заснував БФ “Дій за свободу”, де надають психологічну, юридичну та фінансову допомогу звільненим з полону, сім’ям полонених і безвісти зниклих.
Цьогоріч Іван започаткував акцію "Лист надії". За його словами, близько 70% українців не знають, що можна писати листи полоненим.
“На війні я став віруючим, а в полоні переосмислив усе життя, зокрема, повністю відмовився від нецензурної лексики, щоб не опускатись до рівня ворога. Випробування, які пройшов, зробили мене сильнішим. Тепер у мене є завдання, які треба вирішувати. Не можна залишатись байдужими до долі тих, хто перебуває у полоні”, — запевняє 26-річний Іван Діброва, заступник голови Ради ветеранів Вінницької області, очільник ветеранського корпусу морської піхоти Одеси.
“Пишаюся братом. Важкі випробування його не зламали. Він знайшов сили рухатись далі й допомагати іншим”, — зауважує насамкінець сестра Яна.
