Олександр родом із села Немиринці, що на Вінниччині. З дитинства брав участь у змаганнях з футболу, баскетболу, волейболу. Закінчив виш, пройшов строкову службу, а після демобілізації поїхав на заробітки — займався ландшафтним дизайном і будівництвом доріг. Коли почалося повномасштабне вторгнення, приєднався до війська.
Спершу виконував бойові завдання у складі ракетно-артилерійських військ. Згодом перевівся до 57-ї окремої мотопіхотної бригади, де став стрільцем і взяв собі позивний “Алекс”. Разом із побратимами воював на Харківщині, двічі зазнавав поранень.
“Під час оборонних боїв за місто Вовчанськ ворог гатив по нашій позиції з важкої артилерії, танків, БМП, FPV-дронів, труїв газом, скидав запалювальні суміші. У ближніх боях росіяни застосовували кулемети, автомати, РПГ, гранати, — розповідає головний сержант роти Олександр Говоруха. — Якось під час передислокації підрозділів група наших бійців вийшла з позиції, а заміна не змогла прийти, бо окупанти знищили мости. Нас залишилось 40 замість 90. Хтось із місцевих завів ворожу групу в наш тил. Ми робили засідки, щоб знешкодити ворога.
По рації передали, що на іншій позиції зав’язався стрілецький бій, мого товариша поранило. Тож пішов за ним, щоб вивести до евакуаційної групи. Раптом пролунав постріл (найімовірніше, стріляв снайпер), куля пробила верхню частину лівої ноги, почалась сильна кровотеча”. Це сталось 23 травня 2024 року об 11-й ранку.
“Алекс” наклас собі турнікет і скотився в яр, тоді викликав допомогу. Побратими почали витягувати його в безпечне місце. Зрештою опинились у повному оточенні, тож тримали кругову оборону, якою керував Олександр. Згадує: “Про ногу тоді не думав, головне було вижити”. Але через сильний біль воїн почав непритомніти, навіть просив побратимів застрелити його... Ввечері почався дощ, тоді “Алекса” і ще одного пораненого бійця під обстрілами вдалось дотягнути до річки, через яку замість зруйнованого моста проклали пластмасові кладки завширшки метр. По ній і переправили поранених.
Олександра довезли до стабпункту, де одразу почали переливати кров — він втратив близько двох літрів. Ноги вже не відчував. До військового госпіталю в Харкові боєць потрапив вночі — через 16 годин після поранення. Тамтешні лікарі провели ампутацію на рівні верхньої третини стегна — залишилось близько дев’яти сантиметрів кінцівки. А тоді подзвонив мамі.
“Тиждень Олександр не виходив на зв’язок. А під час тієї розмови я почула по голосу, що йому важко, — ділиться Раїса Говоруха. — Перепитала: “Сину, що з тобою?” Зрештою зізнався, що лівої ноги немає та що могло бути гірше. І додав: права ціла, тож зможе потім водити машину. Навіть тоді він залишався оптимістом”. Відтак пораненому воїну надавали допомогу в столичній лікарні, куди й примчала мати. “Син казав: якщо плакатиму, то краще не приїжджати. Але я дуже хотіла бути поряд. Коли побачила його, стримувалася, щоб не розплакатись”, — згадує співрозмовниця.
У вінницькому госпіталі пораненому встановили ВАК-систему й кожні три дні проводили операції. Загалом Олександр Говоруха переніс десять хірургічних втручань. “Почались фантомні болі — то було пекло. Було відчуття, наче коліно викручує чи пальці виламує в різні боки, — зауважує. — Через це місця собі не знаходив і не міг спати. Але щодня приходило багато рідних і друзів — їхня підтримка мотивувала рухатись далі”.
Згодом “Алекс” почав пересуватися на колісному кріслі та на милицях, працював з реабілітологом над відновленням фізичного стану. Одного разу поїхав подивитись на тренування з волейболу сидячи. “І хоч шви з ноги тоді ще не зняли, не стримався, вирішив спробувати. Сподобалось. Уже за два тижні у складі команди “Інваспорт” взяв участь у змаганні, яке ми виграли, — з усмішкою каже Олександр. — Два роки тому у Львові отримав протез, став опановувати ходьбу на ньому. Якось потрапив на тренування з ампфутболу. Згадав, як раніше любив футбол”.
Так Олександр доєднався до команди “Покрова АМП”. У її складі він уже двічі ставав чемпіоном України. Недавно ж вперше потрапив на чемпіонат Вінниччини зі спортивного більярду, здобувши перемогу. А ще здійснив свою мрію — знову сів за кермо автівки.
Рік тому в Харківському національному університеті внутрішніх справ він почав викладати спеціальну фізичну підготовку. А цьогоріч став помічником ректора по роботі з ветеранами. “Залучаю військових та ветеранів, які зазнали ампутацій, до адаптивних видів спорту, — зауважує 33-річний Олександр Говоруха, якому призначили першу групу інвалідності довічно. — Також проводжу з курсантами заняття з національно-патріотичного виховання”.
“Син не занепав духом. Навпаки, їздить по госпіталях і своїм прикладом заохочує воїнів після важких поранень займатись спортом. Бо, попри все, життя триває”, — додає мати.
