75-річна медикиня Валентина Бондарчук та 55-літній ветеран російсько-української війни Даріджу Біянвіледж Упул є парою вже майже три роки. Нині вона вчить його української мови, а він готує для неї екзотичні страви.
Пані Валентина родом із села Бараші на Житомирщині. Після медичного училища за скеруванням приїхала працювати фельдшеркою в Будо-Бобрицю Звягельського району. Відтоді її життя пов’язане з цим селом. Саме сюди тепер перебрався й іноземець Упул.
А познайомилися вони наприкінці листопада 2023 року в Житомирі. Тоді пані Валентина, яка була депутаткою місцевої громади, разом із колегами приїхала до госпіталю з гуманітарною допомогою.
“Там було дуже багато поранених. Ми привезли військовим одяг, взуття, теплі в’язані шкарпетки, білизну та продукти. Упул саме проходив лікування після першого поранення в ногу, яке дістав на передовій, — розповідає пані Валентина. — У серпні 2023 року він приєднався до українського війська як іноземний доброволець і воював на Донецькому напрямку. До приїзду в Україну Упул мав великий військовий досвід — у 18 років вступив до підрозділу спецпризначення армії Шрі-Ланки, згодом вийшов у відставку і приєднався до американських військових. Працював і служив у різних країнах, зокрема в Західній Африці та Афганістані”.
Їхня перша зустріч у палаті була короткою. Упул майже не знав української, тож вони лише перекинулися кількома словами англійською — “Як справи?”, “Як здоров’я?”.
“Його усмішка мене одразу підкорила. Він попросив номер телефону, — згадує жінка. — Ми багато переписувалися через онлайн-перекладач. Після госпіталю Упул поїхав на реабілітацію в Костянтинівку. І раптом пише: “Я на вокзалі в Краматорську, сідаю на поїзд і їду до тебе”. Оце так сюрприз, думаю! Дістався до Києва, а звідти до Житомира — там я вже його зустріла, і ми разом поїхали в село. Це було 1 січня 2024 року. Тоді він пробув у мене дев’ять днів у відпустці”.
Пані Валентина признається, що спершу неабияк хвилювалася — як її гостя приймуть рідні та земляки. “У мене троє рідних синів і один прийомний, шестеро онуків. Та й це село — люди люблять поговорити, — усміхається. — Але що ж я мала сказати, коли він уже з квитком і торбою стояв на вокзалі? Представила його родині на Різдво. Упул одразу всім дуже сподобався”.
Познайомившись із родиною Валентини, спецпризначенець знову вирушив на передову. Та, як виявилося, після першого поранення ще не встиг цілковито відновитися.
“Під час боїв на Сумщині, крім поранення, він обморозив руки, ноги, навіть обличчя. Це дуже важко лікується. Тож його знову відправили на реабілітацію, — пояснює співрозмовниця. — Він пожив зі мною два місяці, а потім повернувся до служби. Цього разу вже не в іноземному легіоні — перевівся до 66-ї бригади імені князя Мстислава Хороброго і поїхав на Схід. За те, що вивів побратимів з оточення під час виконання бойового завдання, його нагородили “Лицарським хрестом”. Та у вересні 2024 року Упул знову дістав тяжкі поранення — постраждали праве око, ліве вухо, легені. Лікувався у Дніпрі й Києві, проходив тривалу реабілітацію на Донеччині та Харківщині. Зрештою за станом здоров’я його звільнили зі служби. Нині він має другу групу інвалідності”.
Зараз іноземець звикає до українського життя. “Його дуже полюбили діти. Ганяє з онуками футбол, грає у волейбол, вчить їх боксу — показує різні прийоми. Коли вони граються, приходять і сусідські діти. Бо ж їм ого як цікаво, — зауважує пані Валентина. — Як Упул їде ровером по селу, то до всіх вітається “Добрий день”, ще й руку місцевим тисне. Словом, став тут своїм”.
У жінки близько десяти соток городу. Упул уже їздить на тракторі, допомагає садити картоплю та боронувати посіви. Не боїться роботи, хоч наслідки поранень даються взнаки. “Ми все робимо разом, — запевняє співрозмовниця. — Овочів вирощуємо багато, бо він їх дуже любить. Салат із капусти їв би щодня, а ще фанатіє від огірків, помідорів, перцю, кабачків. Полюбив і традиційні українські страви — борщ, вареники з капустою, сиром, м’ясом. Спочатку дивувався домашнім закруткам і казав, що такого не їстиме, а тепер і вони йому смакують. Сам же готує млинці з м’ясом, шаурму, а коржики замішує на воді й пече на сковороді — смачнющі!”
На вихідні вони разом пораються у хаті, дивляться телевізор, “гортають” інтернет і просто розмовляють. Упул вчить мову й уже багато розуміє українською. “Найважливішу фразу знає найкраще: “Я тебе люблю”, — ділиться пані Валентина. — Якщо щось складніше, тоді користуємося перекладачем. Допомагає вивчати українську моя онучка-школярка. Вона добре знає англійську, тож гарно йому все пояснює”.
Шріланкієць називає кохану ніжно — Валею, а вона його — Упульчиком. “Перше, що я побачив у Валі, — її добрі очі. І відчув тепло її серця, яка вона гарна й щира людина, — каже Упул. — Уже майже три роки живемо душа в душу. Найбільше хочу, щоб швидше настав мир. Тоді наше життя буде ще кращим”.
Пані Валентина й далі працює медсестрою, обслуговує чотири села. Також залишається депутаткою громади. Цього року Упул отримав посвідку на проживання в Україні. “Як піду на заслужений відпочинок, то зачинимо хату й подамося у мандри”, — ділиться планами жінка.
