Олена Іосько народилася у селі Дробишів і прожила тут усе життя. Нині про неї дбає племінниця та похресниця Галина Богданович. Вона живе поруч і щодня навідується до хрещеної.
“У родині було п’ятеро дітей. Тітка була другою, — розповідає 76-річна Галина Богданович. — Моя бабуся, її мама, була родом із Латвії. Казали, що дідусь служив там і привіз її на Чернігівщину. Там її звали Франя, а в нас уже — Проня. Батько помер, коли тітка була ще зовсім маленькою. Спершу вона навіть не розуміла, що сталося. А коли усвідомила, що тата більше немає, вибігла з дому, сховалася у кукурудзі, плакала й навіть заночувала там. Насилу знайшли”.
Після смерті чоловіка матері самій довелося піднімати п’ятьох дітей. Родині жилося дуже важко, тож працювати вони почали змалку. Найстарший брат рано взявся за рибальство — ловив рибу й продавав її, щоб допомогти матері прогодувати сім’ю. Потроху родина стала на ноги. “Та й тітка швидко подорослішала. До школи не ходила — допомагала мамі по господарству, а вже з 13 років почала підробляти, — продовжує Галина Іванівна. — Улітку допомагала в дитячому садку. Разом із вихователькою водила дітей на Десну купатися. Погуляють, ніжки помиють — і спати. Дітей вона дуже любила, тому й добре з ними ладнала”.
Та невдовзі почалася Друга світова війна. “Тітку хотіли примусово вивезти на роботи до Німеччини. Але вона втекла через річку до родичів у Сумську область, — зазначає співрозмовниця. — Через якийсь час повернулася додому, а мами вже не було. Поліцаї прийшли, щоб забрати дівчину, не знайшли її, то забрали матір. Її відправили копати окопи. Найстарший брат уже був на війні, а вдома залишилися молодші діти. Найменшому тоді було тільки десять років. Лише через якийсь час їхня мама повернулася додому”.
Після війни Олена Іллівна бралася за різну роботу. Спершу вирощувала курчат на птахофермі, пізніше доглядала свиней і телят, а згодом багато років працювала кухаркою у колгоспній їдальні. Лише після сорока років зустріла своє кохання — Костянтина. Разом вони прожили 17 літ, хоча офіційно шлюб не реєстрували.
“Чоловік мав епілепсію. Одного разу повертався з роботи, дорогою стався напад. Він упав із кручі. Довго ніхто не проходив тією дорогою, тож урятувати його не вдалося. Дуже тяжко тітка це пережила, — зітхає пані Галина. — А потім ще й її мама захворіла, перестала ходити. Тітка опікувалася нею. Та й загалом самій жінці в селі було нелегко. Треба було і сіна для корови десь дістати, і господарство тримати”.
За словами пані Галини, власних дітей у них не було. “Тітка тепер інколи каже: “Я ж не думала, що проживу стільки років. Уже б і діти, й онуки повиростали, навіть якби я народила у сорок”, — згадує слова тітки.
Попри всі випробування, Олена Іллівна не втратила любові до життя. “Вона ніколи не скаржилася на свою долю. Дуже весела й позитивна. Досі таких жартів і приповідок знає, що тільки встигай слухати”, — усміхається племінниця.
У рідному Дробишеві Олену Іллівну давно називають “живою енциклопедією”. Кажуть, вона знала історію чи не кожної родини. “Усе життя тітка збирала відривні календарі. Жодного не викинула. На кожному аркушику записувала найважливіші події громади й свого життя — хто народився, хто помер, хто одружився, хто приїхав у гості, коли посадили картоплю чи посіяли моркву, — пояснює Галина Богданович. — Ми з чоловіком приїжджали до неї — тоді ще жили на Сумщині, а вона й це записувала. Читаю якось: “Галя з Васею приїжджали такого-то числа”. Так пам’ять і тренувала”.
Навіть тепер Олена Іллівна легко згадує людей і події багаторічної давності. Секретів довголіття, каже племінниця, у тітки декілька. “Жартує, що її лікує біленька пухнаста кішка Даша. Сплять удвох. Для тітки вона, як дитина, — ділиться пані Галина. — Хрещена дуже любить гарбузову кашу. Як починається сезон гарбузів, їсть її мало не всю зиму. Не менше смакує їй і борщ. А ще щодня п’є домашнє кип’ячене коров’яче молоко. Хрещена щодня робить руханку. Якось вранці питаю: “Зарядка була?” А вона сміється: “Аякже”.
Уявіть собі, тітка й досі спить не в ліжку, а на лежанці — твердій поверхні біля печі. Щоб вилізти туди, стає спочатку на маленький стільчик, потім на більший. Я дивлюся і думаю: мені вже це було б важко, а їй 103 роки. Не повірите, але ще декілька літ тому вона сама пиляла дрова ручною пилкою”.
Не втратила Олена Іллівна й любові до читання. “Віршів знає дуже багато. Щоразу приходжу, а вона мені якийсь новий розказує, — каже племінниця. — Ба більше. Тітка дуже любить газети й журнали читати. Щоправда, робить це з лупою, бо зір вже трохи підводить”.
Хоч власних дітей Олена Іллівна не мала, самотньою не була ніколи. “У мене дві доньки й четверо онуків. Є ще одна племінниця зі своєю родиною. Тітка завжди дуже любила дітей, і вони її теж. Не було жодного року, щоб ми не святкували разом її день народження, — зауважує пані Галина. — Завжди збиралися великою родиною. Цього року теж приїжджали рідні й гості з громади. Дарували рушники, квіти, цукерки. Я розповідала, хто телефонував, хто передавав вітання. А тітка тільки сміялася: “Я ще до двохсот років житиму. Мене всі пам’ятають”. До речі, на свято навіть трішки горілочки випила за здоров’я”.
Цікавлюся й у самої довгожительки, як вона почувається. “Дуже добре! Ні серце, ні тиск мене не турбують, — каже впевнено Олена Іллівна. Голос у неї й справді бадьорий. — Якщо щось і заболить, то вип’ю пів таблетки — і вже все гаразд. Здоров’я, дякувати Богу, маю добре. Інколи навіть не віриться, що мені вже 103 роки”.
Єдине, про що сьогодні найбільше переживає Олена Іллівна, — це війна. Вже друга на її віку. Від рідного Дробишева до російського кордону — приблизно 30 кілометрів. “Села, що за десять кілометрів від кордону, вже відселяють. Люди не хочуть виїжджати — шкода все нажите кидати. Але змушують, бо там дуже страшно, — зітхає Галина Іванівна. — У нас теж постійно летять “шахеди”. Нещодавно, може, двадцять їх було, а може, й більше. Серце аж вискакує від страху. Тітка часто каже: “Колись війна була, але не така. Ця страшніша”.
“Про що мрію? — перепитує довгожителька. — Щоб Бог дав дожити до миру в Україні”.
