Тарас родом зі Львова. З 18 років — за кермом, здобув вищу освіту, працював заступником керівника однієї з охоронних груп. Після повномасштабного вторгнення пішов добровольцем до військкомату, тоді приєднався до ремонтно-відновлювального полку. Став водієм, взяв собі позивний “Фара” (так його називали з юності), служив на Донеччині.
У 2024 році воїн перевівся до новоствореної 43-ї окремої механізованої бригади, став піхотинцем. “Спершу з побратимами тримали оборону на Куп’янському напрямку (Харківщина), — розповідає солдат Тарас Яйко.
Ворог гатив по наших позиціях з мінометів, танків, дронів. Якось наш водій підірвався на міні, тож я його замінив”.
Торік 12 жовтня “Фара” завіз провізію на позицію біля селища Піщане, а звідти разом з напарником вивозив двох поранених побратимів. Повертатись розмитою дощем дорогою було важко. Раптом у небі з’явився ворожий FPV-дрон. Водій звернув у лісосмугу. Та щойно зупинив машину, відбулось влучання — саме з його боку. “Пам’ятаю сильний вибух, а тоді — темрява. Осколки дрона й лобового скла потрапили в очі, ліве одразу витекло, — пригадує співрозмовник. — Ще й відчув сильний біль у лівій руці”.
Побратими наклали пораненому турнікети на руку й праву ногу — на ній відірвало стопу, хоч воїн того не відчував. “Фару” відтягнули в бліндаж і викликали допомогу. Через 40 хвилин прибула броньована машина, яка вивезла бійців.
У стабпункті солдату провели ампутацію лівої руки й відправили до харківського госпіталю. Тамтешні хірурги видалили осколки з правого ока й стабілізовували його стан. “Щодня Тарас присилав нам повідомлення, що з ним все добре. А тоді перестав виходити на зв’язок, — пригадує кума воїна Галина Гриня. — Тож ми зв’язались із його побратимом і дізнались про важкі поранення”. Разом із чоловіком вона помчала до Києва, куди повезли пацієнта.
“Я нічого не бачив, тож протягом місяця мене доглядали куми Володимир і Галина. Возили на перев’язки й обстеження, відмивали моє тіло від пороху й бруду. Приїжджала й 12-річна похресниця Ярина — підтримувала”, — ділиться Тарас Яйко. Тоді він ще не зізнавався батькам про поранення. Не хотів засмучувати. Натомість телефонував, запевняючи, що все добре.
Столичні лікарі зробили воїну декілька операцій, у тому числі на руці й на нозі (там розвинулась гангрена, тож провели реампутацію). З правого ока видалили ще два осколки й замінили кришталик, а на ліве встановили пластмасовий тимчасовий протез, аби не зрослись повіки. "Найважче Тарасу було через те, що не бачив. А стосовно відновлення зору на врятованому правому оці ніхто не давав прогнозів", — зазначає Галина.
Опісля бійця перевезли до Лікарні святого Пантелеймона (Перше ТМО Львова). Тоді до тата й мами Тараса прийшли його куми. “Я намагалась не плакати. Сказала, що він живий. Але втратив руку, ногу й око, — пригадує Галина Гриня. — Батьки одразу ж поїхали до сина. І хоч Тарас лише розрізняв голоси, для батьків головне було, що він живий!"
Львівські хірурги провели пацієнтові ще декілька операцій: на нозі й руці. За допомогою ерготерапевтів воїн вчився самостійно пересуватись та обслуговувати себе. Зрештою у Тараса почав відновлюватись зір на правому оці. “Спершу почав бачити на відстані 5 — 10 сантиметрів, тоді — далі, — каже. — А на ліве око виготовили й встановили протез. Я кліпаю, а він повертається вправо-вліво. Тож ніхто й не помічає, що це штучне око”.
Почав пересуватись на кріслі колісному й займатись в НРЦ "Незламні" над відновленням стану м'язів кінцівок. Нещодавно воїн переніс вже 16-ту операцію та чекає на протезування ноги. “Головне, що я бачу! І дуже хочу знову ходити. А тоді візьмемось за протезування руки”, — зауважує 36-річний Тарас Яйко. І додає, що мріє знову сісти за кермо та придбати будиночок на колесах, аби подорожувати Україною і світом.
