Він понад усе любив Україну та свою родину. Мріяв, як поведе до першого класу сина, придбає машину і вони подорожуватимуть Карпатами. Але всі мрії перекреслила велика війна.
“Андрій виріс у багатодітній родині, із сестрою та двома братами вони були дуже близькі й усіляко підтримували одне одного. Змалку чоловік допомагав батькам у господарстві. Після дев’ятого класу вступив до Чорноострівського професійного аграрного ліцею, де здобув професію тракториста-машиніста й слюсаря з ремонту сільськогосподарських машин та устаткування. Але за фахом опісля не працював, а влаштувався на фірму з виробництва взуття, — розповідає дружина бійця Юлія Ляхович. — Познайомились ми з Андрієм у Грузевиці в клубі. Спершу товаришували, потім так склались обставини, що майже десять років не спілкувались. А коли знову зустрілись, то зрозуміли, що не можемо одне без одного. 4 серпня 2019-го ми стали на весільний рушник. Через рік народився наш синочок Ромчик, татова втіха і гордість. Ми мріяли про довге, щасливе життя, подорожі. Проте доля розпорядилась інакше”.
Мобілізували Андрія Ляховича в лютому 2025 року. Пройшовши військову підготовку, він став гранатометником аеромобільного батальйону у 79-й окремій десантно-штурмовій бригаді.
“Коханий мав позивний “Ракета”, так його прозвали друзі ще в селі через запальну вдачу, він завжди був активний, хвацько брався до роботи. Востаннє ми спілкувались по відеозв’язку 17 квітня, це був Чистий четвер, ми, можна сказати, разом пекли та прикрашали паски. Вже тепер розумію, що, певно, чоловік передчував лихо, бо прощався після розмови, а потім знову набирав. Наче не міг наговоритись. І попросив показати сина, — зауважує співрозмовниця. — А вже від 22 квітня Андрій вважався безвісти зниклим. Це було перше бойове завдання чоловіка, яке стало для нього останнім. Знаю, що того дня їхня група виїхала на позицію біля населеного пункту Костянтинопіль на Донеччині. Почався ворожий обстріл, і зв’язок з ним і побратимами обірвався. Всі наступні 14 місяців ми жили надією, що Андрій живий, що, можливо, у полоні... Та 18 червня цього року мені зателефонували слідчі зі Львова і повідомили, що є збіг ДНК Андрія і його мами й сина”.
Поховали 37-річного воїна у рідному селі Грузевиця на Хмельниччині. “Ромчик дуже мріяв, що до першого класу цього року його поведе тато. Але цього вже не буде, — плаче дружина. — Безмежно сумую за чоловіком. Але ні час, ні відстань між небом і землею не здатні забрати те, що ми створили. Тепер я бережу наше “назавжди” сама, але з тією ж любов’ю, як у день весілля, коли присягнула кохати довіку”.
