Юрій народився в Ужгороді, зростав у багатодітній сім’ї. Захоплювався футболом, із сьомого класу займався ним професійно. Згодом заочно навчався на вчителя фізкультури й реабілітолога, паралельно грав за одну зі словацьких команд. А коли повернувся з-за кордону додому, то вирішив змінити фах — пішов стопами батька-поліцейського.
Спершу 19-річний Юрій Василиженко був водієм у Державній службі охорони, тоді здобув другу вищу освіту — юридичну. "Після початку повномасштабного вторгнення Юра ніс службу на кордоні, — пригадує мати Олена. — Невдовзі написав рапорт, щоб його перевели на фронт". Не домігся свого. "Юра рвався на війну й злився, що його не брали", — ділиться кохана воїна Ольга. А в червні 2024-го долучився до лав новоствореного батальйону поліції "Стрілецький". Йому тоді було 25 років.
Після злагодження на полігоні ужгородець вивчився на оператора БпЛА та разом із побратимами потрапив на Донеччину. Про це сказав лише татові, а від мами тривалий час приховував. Та вона здогадалася. За словами батька, син керував усіма моделями дронів — від найменшого — до важких ударних, як-от “Баба-Яга”. “Юра любив аніме. Якось ми намалювали картину з його улюбленим героєм — Луфі. Тож на війні він узяв собі цей позивний”, — згадує Ольга, кохана захисника.

Про бойові дії Юрій не розказував рідним, лише запевняв, що в нього все добре. “Хоч через влучання КАБів по позиції не раз зазнавав контузій, — розповідає батько, 53-річний підполковник поліції Микола Василиженко. — Син змалку був таким — витривалим до болю. Якось тренер з футболу зауважив, що він погано грав. Виявилось, що Юра вийшов на поле з температурою 40. Нікому про це не сказав, бо вважав, що не може підвести команду.
Так і на війні — ніколи і ні на що не жалівся”. Він любив жартувати, нераз казав мамі: "Генералісімус, лейтенат Василиженко доповідає. Прибув додому (з позиції) живий, здоровий, йду відпочивати". Торік у серпні воїн приїхав у відпустку і радо проводив час із трьома племінниками, ганяючи на квадроциклі. Та подумки залишався з побратимами. Казав матері: “Ми маємо знищити ворогів”.

Востаннє воїн спілкувався з рідними ввечері 9 листопада 2025 року. “Син готувався до відпустки, під час якої планував зробити пропозицію Ользі, — ділиться мати. — Та попередив, що зголосився вийти на ще одне бойове завдання”. Наступного дня близько сьомої ранку Юрій із трьома бійцями вивантажували боєприпаси на позиції в районі Костянтинівки, що на Донеччині. Аж раптом у машину влучив ворожий безпілотник, від детонації стався потужний вибух...

На прощання з лейтенантом поліції Юрієм Василиженком приїхали побратими. Ділились, що він був надійний воїн, на якого завжди можна було покластись. А ще пригадали, як під час відпочинку Юра дзвонив матері, щоб розпитати рецепти страв, зокрема ньоків (галушки) з підливкою. “Син любив куховарити для побратимів, які стали для нього другою сім’єю”, — ділиться мати.
“Ангел” — так Юрій свого часу записав у мобільнику номер неньки. “Я надіялася, що наша любов і молитви врятують сина. Але війна виявилась сильнішою...” — зітхає пані Олена.