На долю Тетяни Зазимко із Бобровиці, що на Чернігівщині, випало чимало випробувань — голод, війна. Її чоловік не повернувся з фронту, так і не побачивши донечки, яка народилася в 1941- му. Попри дуже поважний вік, жінка має гарну пам’ять, слухає новини і любить поговорити про політику.
“Тетяні Іллівні вже 105 років і шість місяців. Все своє життя вона мешкає в Бобровиці. Добре пам’ятає голод 30-х років. Як їли рослини, коріння, — розповідає Лариса Минко, соціальна працівниця, яка доглядає бабусю. — Після семи класів дівчинка трудилася в конторі, там опанувала рахівницю, різні чеки виписувала. Згодом вийшла заміж. Коли почалась Друга світова війна, її чоловік Василь пішов служити. Коли німецькі війська відступали у 1943 році, то обстріляли їхню хату, вбили корову. Жінці доводилось кілька ночей спати з дитиною просто неба, бо дім згорів. На якийсь час їх забрали знайомі. Потім Тетяна з дочкою проживали в закинутій хатині. А як стало легше, то відбудували своє помешкання”.
Чоловік додому так і не повернувся, тож їй самотужки довелося ставити на ноги доньку. Жінка трудилася секретаркою, у сфері торгівлі. Вже на пенсії працювала черговою на автотранспортному підприємстві у столиці, коменданткою в гуртожитку. Два роки тому Тетяна Іллівна поховала дочку — її розбив інсульт. Бабуся радіє щоразу, коли до неї навідується 47-річна онука Людмила з чоловіком і правнучка.
“Тетяна Іллівна — одна з моїх улюблених підопічних. Вона комунікабельна, часто жартує. Тож коли приходжу, аби допомогти, говоримо про все на світі, зокрема й про політику. Бо бабуся слухає радіо, стежить за новинами, — зауважує співрозмовниця. — Вона має ясний розум, щоранку молиться, знає напам’ять десятки віршів і декламує їх, найбільше до вподоби поезії Тараса Шевченка. А також — справно користується мобільним телефоном. Кілька років тому, коли була трохи молодша, то ще на городі поралася, їсти собі варила. Тепер же майже не ходить, бо роки беруть своє. Та до лікарів довгожителька майже не звертається, любить пити трав’яні чаї. А на свято може собі й келих вина дозволити.
Пані Тетяна ніколи не думала, що на її вік припаде ще одна страшна війна. Вона часто плаче, особливо, як чує, що молоді хлопці гинуть. Мабуть, згадує чоловіка, своє важке життя... І, звісно ж, мріє дочекатися нашої перемоги. Дав би Бог”.
