Він був талановитим музикантом і мріяв виступати на світових сценах. Та цьому завадила велика війна. У 2022 році Максим добровільно став на захист Батьківщини.
“Час зовсім не лікує, скоро чотири роки, як нема синочка, а ми все чекаємо його. Йому би кохати, займатись музикою, відбудовувати Україну, — розповідає мати воїна Ірина Краснокутська. — Максим виріс у звичайній родині, мій чоловік працює водієм, я — швачка. Син змалку любив музику, тому вступив до музичної школи по класу саксофона. Паралельно займався бальними танцями. У 2019-му Максим став студентом Полтавського фахового коледжу мистецтва імені Миколи Лисенка. Через два роки його покликали працювати у муніципальний духовий оркестр “Полтава”, де син був наймолодшим музикантом. Максим дуже хотів вступити до музичної консерваторії у Дніпрі, вже їздив туди на прослуховування, викладачі високо оцінили його талант. Ми навіть купили синові омріяний інструмент — японський саксофон Yamaha, доволі коштовна річ. Але не так сталося, як гадалося”.
У перші дні повномасштабного вторгнення Максим Краснокутський відклав саксофон, зібрав рюкзак і записався у територіальну оборону. “Навіть у військкоматі були шоковані, дізнавшись його вік, — зауважує мати. — Що вплинуло на рішення сина? Важко сказати, адже військових у нашій родині не було. Але Максим був щирим патріотом, змалку цікавився історією нашої країни. Він дуже любив музику. І Україну.
Син проходив навчання на Яворівському полігоні. Був наймолодшим солдатом, тому отримав позивний “Студент”. Максим навіть не встиг закінчити другий курс коледжу, тож взяв академвідпустку. На другий тиждень навчань його казарму окупанти знищили, тому доводилось ночувати у лісах. Згодом він опановував військовий фах у навчальному центрі на Чернігівщині, а з червня як старший навідник мінометної батареї механізованого батальйону опинився у самісінькому пеклі цієї війни — на Донбасі. Синові подобалася служба. Він не раз казав, що в армії знайшов себе. 27 липня ми ще розмовляли. Максим із побратимами був під Мар’їнкою. Навіть у слухавці було чути, як окупанти безперестанку гатили по їхніх позиціях. Наступного дня я написала синові, спитала, як справи, та він вже не відповів. Далі були п’ять днів невідомості, скрізь шукала інформацію про Максима, але у відповідь — тиша. Лише 1 серпня мене викликали у військкомат і повідомили, що під час масованого обстрілу з “Градів” син дістав осколкові поранення, несумісні з життям. Сталося це 28 липня”.
На будівлі дитячої музичної школи, де навчався воїн, відкрили мурал, присвячений йому. Також на честь Максима Краснокутського у Полтаві назвали вулицю.
