Едуард захищав Україну ще з 2014 року. Перед повномасштабним вторгненням знову підписав контракт із ЗСУ. Воював на найгарячіших напрямках — Запоріжжі, Сумщині.
“Після школи син вивчився у професійно-технічному училищі на муляра-плиточника. Так як мій чоловік воював у Афганістані, Едуард увесь час рівнявся на тата й не раз казав у дитинстві, що хоче стати військовим, — розповідає мама воїна Інна Мазур. — У 2014 році багато його друзів пішли воювати, він — теж, підписавши контракт. “Мамо, зрозумій мене, — відповідав тоді Едуард на мої вмовляння залишитись удома. — Я не можу втікати, ховатися, коли ворог знищує рідну землю. Коли вони прийдуть сюди, хто вас захистить?!”
Син пройшов навчання з управління бульдозером на артилерійському тягачі. Відтак облаштовував майданчики для установки військових машин, бліндажів у зоні АТО. Якось його тягач потрапив під обстріл, Едуард намагався вибратись, та сина відкинуло вибуховою хвилею. На щастя, він вижив, але техніка згоріла. Потім Едуард став командиром гармати самохідно-артилерійської батареї. Неодноразово був нагороджений відзнаками, як-от “За оборону Маріуполя”, “За заслуги”. У вересні 2020 року контракт закінчився і син повернувся додому. Та за місяць до великої війни знову добровільно пішов на службу — старшим солдатом 85-го окремого батальйону 105-ї ТрО. Мав позивний “Кіндер”, бо невисокого зросту”.
На початку повномасштабного вторгнення боєць вирушив на Запорізький напрямок. Спершу був водієм у роті забезпечення, а згодом — у медичній службі, де займався евакуацією поранених із передових позицій. За словами побратимів, на його рахунку десятки врятованих життів.
“22 серпня 2025 року син проявив себе як справжній герой. Після бою на тому ж таки Запорізькому напрямку було багато поранених. Впродовж двох діб вони очікували на евакуацію. Але її не вдавалося провести, бо евакуаційну машину окупанти розбили, — провадить далі мати. — І тут на прохання командира мій син разом із товаришем зголосився на цю небезпечну місію. Розуміючи, що це може бути дорога в один кінець. Їм дали броньований “Хаммер”. Незважаючи на сильний мінометний вогонь, Едуард з побратимом доїхали до місця призначення й забрали шістьох поранених. Та коли вони поверталися назад, машину підбили, один із воїнів, на жаль, помер. Але інші вижили завдяки мужності Едуарда і його товариша Бориса.
У грудні того ж року під час нальоту КАБів двоє побратимів сина отримали важкі поранення, його ж контузило. Коли Едуард опритомнів, то побачив, що товариші стікають кров’ю. Надав їм першу медичну допомогу, під завалами хатини відшукав ключі від автомашини й вчасно доправив у госпіталь”.
У квітні 2026-го батальйон, у якому служив Едуард Мазур, перекинули на Сумщину. Там його призначили бойовим медиком взводу протидії екіпажам БпЛА. Життя захисника обірвалось 6 червня поблизу населеного пункту Білопілля. “У машину, в якій їхав син, влучив ворожий FPV-дрон, — плаче мати. — Водій вижив, а от Едуард отримав смертельні поранення”.
Поховали сержанта в рідному селі Гаї, що на Тернопіллі. “Він до останнього подиху був вірним військовій присязі й мужньо виконував свій обов’язок перед рідною країною. Тому я створила петицію з проханням удостоїти сина найвищого державного звання — Герой України”, — каже мати.
