Воїн не раз виходив із ситуацій, де вижити було майже неможливо. Проте останній бойовий виїзд став для нього фатальним.
Сергій Маковей народився у селі Сербичани на Буковині. Після школи вступив до Кам’янець-Подільського коледжу аграрного університету, де здобув фах агронома. “Згодом брат працював у садівничому господарстві — доглядав дерева, займався обрізкою. Мріяв колись закласти власний персиковий сад, — розповідає сестра воїна Анастасія Маковей. — Також він захоплювався футболом, грав за сільську команду. Ще одним його хобі була риболовля”.
У 2021 році Сергій підписав контракт із ЗСУ. З початком повномасштабного вторгнення його підрозділ направили на Миколаївщину. Згодом боєць воював на Херсонщині й Донеччині, зокрема поблизу Бахмута. У серпні 2022-го на Харківщині отримав мінно-вибухову травму, опіки й тяжку контузію. “Під час мінометного обстрілу снаряд влучив у машину. Ударною хвилею Сергія викинуло через люк, і це врятувало йому життя. Інші військові загинули, — продовжує Анастасія. — Попри важкі поранення, він проповз приблизно кілометр замінованою місцевістю, чекаючи на евакуацію. Побратими казали, що вижити в такій ситуації було майже нереально”.
Після поранення солдат два дні перебував у штучній комі, а потім заново вчився ходити. Майже рік пішов на лікування і реабілітацію. У 2023-му Сергій повернувся на фронт. Згодом пережив ще одну контузію, переніс операції на вухах. Та щоразу після лікування знову ставав до строю, хоча рідні просили його перевестися у безпечніше місце. “Але він і слухати не хотів, — зауважує співрозмовниця. — Захист України Сергій вважав своїм обов’язком. Казав, якщо росіяни підуть далі, то буде біда. А ще дуже хотів помститися за загибель своїх побратимів і кума”.
З 2025 року буковинець служив у 107-й окремій бригаді територіальної оборони. Був навідником протитанкового відділення. “Брат евакуйовував поранених, доправляв провізію, завозив військових на позиції та забирав їх звідти. Казав, що кожна хвилина може врятувати чиєсь життя, — згадує Анастасія. — Цьогоріч, у ніч на 16 квітня, Сергій разом із двома побратимами вирушив на багі на позицію. Але туди вони так і не доїхали — російський дрон влучив просто в машину. Це сталося поблизу села Бояро-Лежачі на Сумщині. Побратими отримали поранення, але вижили. А мій брат загинув”.
Марина Крижанівська служила разом із Сергієм. Бойова медикиня, яка стала його коханою, згадує: поруч із ним завжди було спокійно.
“Він був дуже доброю і світлою людиною — як сонечко. А ще — надійним, поруч із Сергієм забувалися всі проблеми, — каже Марина. — Він ніколи й нікому не відмовляв у допомозі. Якщо треба було їхати до поранених чи забирати хлопців із позицій, він просто сідав і їхав. Йому було байдуже — день надворі чи ніч, дощ чи мороз. Не раз ризикував життям заради інших. Це велика втрата не лише для мене, а й для усього батальйону”.
У закоханих було багато планів, мрій. “18 квітня ми хотіли розписатися, а 16-го Сергія не стало, — мовить наречена воїна. — Планували влітку поїхати у відпустку, познайомитися з батьками. Не судилося...”
Близькі кажуть: він ніби передчував біду. “Уже після загибелі один із кумів розповів, що під час останньої відпустки Сергій сказав: “Цього разу я не повернуся”. Тоді ніхто не сприйняв цих слів серйозно, — зітхає Анастасія. — Перед від’їздом брат залишив у кума кепку. Той запропонував забрати її пізніше, але почув у відповідь: “Ні, це тобі на пам’ять”. А за десять днів до трагедії брат зберіг у соцмережі відео зі словами: “Скоро ця війна і мене забере”. Не раз Сергій дивом уникав смерті. За це побратими назвали його “котом” і жартували, що має дев’ять життів. Але цього разу дива не сталося”.
25-літній захисник не дожив півтора місяця до народження свого сина, який з’явився на світ 5 червня. Із мамою дитини вони вже не були разом, але воїн дуже чекав на хлопчика й хотів допомагати з вихованням.
“Сина назвали Макаром. Для нас це ім’я особливе, бо перегукується з новим позивним брата — “Мак”, — зауважує Анастасія. — Тепер і це ім’я, і квітка маку назавжди нагадують нам про Сергія”.
Нині родина збирає підписи під петицією про присвоєння бійцеві звання Героя України. “Приблизно за місяць до загибелі брат сказав: “Нам, простим солдатам, щоб заслужити таку нагороду, мабуть, треба загинути”. Я відповіла, що найголовніше — бути живим. А він лише усміхнувся: “Я б дуже хотів отримати цю нагороду”, — плачучи, згадує сестра.
Петиція про присвоєння звання Герой України (посмертно) Маковею Сергієві Васильовичу
