Він родом із Полтави. З дитинства займався футболом, після школи вивчився на водія й автослюсаря, працював за фахом. У 20-річному віці повернувся з заробітків, щоби пройти сторокову службу, а вже за пів року підписав контракт із ЗСУ, став старшим механіком. Через три з половиною роки повернувся до цивільного життя. Але ненадовго. У 2021-му знову підписав контракт і приєднався до 18-ї окремої бригади армійської авіації імені Ігоря Сікорського.
“Коли почалося повномасштабне вторгнення, я виконував бойові завдання на Полтавщині — у складі мобільно-вогневої групи брав участь у боротьбі з ворожими дронами”, — розповідає Владислав Ковтун. Наприкінці 2023 року воїн одружився з коханою Мариною, яка також служила в ЗСУ, прийняв її доньку Поліну від першого шлюбу за рідну. Згодом перевівся до 5-ї окремої штурмової бригади, у взводі розвідки став пілотом БпЛА. “20 жовтня 2024-го я був поряд з дружиною під час народження нашого первістка, його назвали Тимур, — ділиться старший солдат, який на честь сина взяв собі позивний “Тіма”. — Відтак повернувся на фронт, із побратимами потрапив на Бахмутський напрямок, де стримували росіян на шляху до Костянтинівки. Ворог гатив по нас із “градів”, мінометів, застосовував FPV-дрони, скиди з “мавіків”. “Якось брат написав мені, що їм дуже тяжко. Мовляв, не знає, чи повернеться”, — зітхаючи, згадує двоюрідна сестра бійця Альона.
28 грудня “Тіма” з побратимами виходив з позиції в районі селища Іванівське, де виконували бойове завдання. Була глуха ніч, стелився туман. Аж раптом — вибух. “Я наступив на міну, — каже Владислав. — Впав, через шоковий стан болю не відчував. Присвітив собі ліхтариком і побачив, що ліву ногу відірвало вище стопи. Доповз до бліндажа, а всередину мене затягнув побратим, наклав турнікет, зібрав, що залишилося від ноги, і забинтував рану”. Згодом приїхала бронемашина, яка відвезла важкопораненого до Костянтинівки, там його стан стабілізували.
Дорогою до Дніпра “Тіма” написав дружині, що він важкий 300-й. І хоч Марина поривалися приїхати, просив її залишатись вдома — з дітьми. Під час першої операції лікарі видалили змертвілі тканини ноги й відправили Влада евакуаційним потягом до Тернополя. Туди примчала його мати, згодом — інші рідні.
“Хоч Владик добре тримався, дуже боляче було бачити його в такому стані, я ледве стримувала сльози,” — згадує Зоя, хрещена мати воїна. Тим часом тернопільські лікарі боролись за порятунок його ноги, щодня чистили рану, провели реампутацію на рівні гомілки.
“Брата мучив сильний біль, — ділиться Альона. — Я допомагала, годувала його, підтримувала. Знеболювальні в таких дозах вже не могли колоти, тож я сиділа поряд і гладила братову руку, він засинав. Також намагалась відволікти веселими спогадами з дитинства”.
Зрештою хірург повідомив: щоб зупинити інфекцію, треба ампутувати колінний суглоб, інакше потім може постати питання високої ампутації. “Важко було наважитись, адже хотів зберегти коліно, але я погодився, — каже Владислав. — А тоді переймався, як житиму далі, не хотів стати тягарем для рідних”.
Загалом після поранення воїн переніс близько 10 операцій. Тоді потрапив до Чорткова — там навчився ходити на милицях. “Тривалий час не миналися фантомні болі. Здавалося, що в стопу, якої немає, вставляють шпицю, — згадує. — Згодом проходив реабілітацію у Заліщицькому військовому шпиталі, Микулинцях, де проводили масажі, зокрема й гарячими каменями, приймав сольові ванни. Попри відстань, підтримка дружини та її любов додавали сили і бажання працювати над собою, рухатись далі”.
Владислав продовжив реабілітацію в центрі Superhumans, там отримав навчальний протез. “Коли ступив на ньому перші кроки, було незвично, але й захопливо, адже зрозумів — я знову можу ходити. Щоразу нетерпляче чекав наступного дня, щоб навчатися далі”, — каже “Тіма”. Торік улітку він уперше після поранення приїхав додому й нарешті обійняв дружину, взяв на руки маленького синочка, який після тривалої розлуки не впізнав татка й розплакався. Згодом були реабілітація у Полтаві та нарешті — постійний (механічний) протез. Цьогоріч Владиславу призначили другу групу інвалідності довічно й списали зі служби.
“Я захопився волейболом сидячи. Став членом команди “Міцні духом”, беру участь у всеукраїнських змаганнях, прагну потрапити до збірної України. Також зайнявся петанком та голофом. Спорт надихає, відновлює й загартовує. А ще — це відпочинок для душі, — твердить 29-річний Владислав Ковтун.
Недавно ветеран отримав нагороду “За вірність народу України” I ступеня.
Зараз працюю помічником адміністратора в аквапарку, тому на протезі ходжу з ранку до вечора. Багато часу проводжу із синочком, який вже так швидко бігає, що мушу вчитись встигати за ним. Сподіваюся, незабаром за держпрограмою отримати електронне коліно — воно більш функціональне, з ним значно легше пересуватись”.
