Він народився у селі Озерна на Тернопільщині. Закінчив місцеву школу, потім навчався в училищі на тракториста. Професійно займався важкою атлетикою й здобув звання майстра спорту.
“Багато років тато їздив на заробітки за кордон, а згодом працював у нашому селі водієм — возив м’ясні вироби, — розповідає донька захисника Ірина Ковальчук. — 24 лютого 2022 року він сидів мовчки, дивився новини і про щось думав. А наступного ранку встав, зібрався й пішов до військкомату. Ми розуміли: якщо батько вже щось вирішив, переконати його в чомусь іншому неможливо”.
Невдовзі Петро Копитко став бійцем 44-ї окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола. “Він дуже влучно стріляв, тому його одразу розподілили до артилерії, — провадить далі донька. — Спершу наводив гармату на цілі, а згодом заряджав. Один снаряд важить майже 50 кілограмів. Зазвичай його подавали двоє військових, а тато робив це сам. Бували дні, коли він заряджав до 160 снарядів! Згодом почалися проблеми зі спиною та слухом. Але він навіть не думав про списання. Казав, що залишиться з хлопцями до останку”.
“Петро був великий патріот і невиправний оптиміст, він ніколи не сумнівався у нашій перемозі. Нерідко повторював: “Ми тих москалів мусимо добити. Ми їм покажемо”, — згадує Василь Карпишин, друг дитинства і кум захисника. — У підрозділі його дуже поважали. Усі зверталися до нього “дядя Петя”, постійно радилися з ним, а він підказував, як і що краще зробити. Коли в когось опускалися руки, знаходив потрібні слова, щоб підбадьорити. Дуже любив куховарити для хлопців, особливо смакував їм його плов. А ще Петро був хороший сім’янин. Діти були для нього понад усе. Друг прагнув, щоб вони здобули освіту, займалися спортом і ні в чому не мали потреби”.
Петро Копитко пройшов Харківський, Донецький, Сумський, Курський і Запорізький напрямки. “Де було найгарячіше — там був мій тато, — мовить Ірина. — Спочатку вони воювали на Харківщині, біля Куп’янська. Пригадую, під час одного з 40-денних боїв він зарядив найбільше снарядів у підрозділі й дуже цим пишався. Після звільнення частини Харківщини зателефонував і сказав: “Доню, Харків відвоювали”. Знав, що це для мене дуже важливо — я багато років їздила туди на спортивні збори”.
Останні дев’ять місяців захисник воював на Запорізькому напрямку. 13 травня цього року життя воїна обірвалося поблизу села Данилівка — росіяни вдарили по його позиції чотирма ракетами.
“Тато саме говорив із мамою, коли зв’язок раптово обірвався. Ми думали, що він невдовзі перетелефонує, як завжди. Бо наприкінці кожної розмови тато неодмінно казав: “Цілую, люблю, обіймаю. Потім передзвоню”, — зауважує донька. — Та мама прибігла й сказала: “Щось не так... Тато не попрощався”. Його телефон ще був у мережі. Уже згодом ми дізналися, що приблизно в ті хвилини він загинув”.
Чоловік мріяв повернутися після війни до мирного життя — знову працювати на землі, розвивати власне господарство і бути поруч із родиною.
“Тато мав безліч планів. Здавалося, щодня з’являлася нова ідея. Хотів купити землю, створити ферму, тримати свиней, корів, бджіл. Дуже любив голубів — вони й досі живуть у нас. Казав: “Я не панич. Хочу сам доглядати господарство, — мовить дочка. — Він був найкращий батько для мене, сестри й брата. І дуже любив маму. Для нас він приклад того, яким має бути справжній чоловік.
Та й в селі його дуже поважали. Не знаю людини, яка б привіталася з ним і не зупинилася поговорити. А якщо його питали, коли закінчиться війна, відповідав: “Ще трішки потерпіть, ще до мого дня народження — і все буде добре”. Він розумів, що все не так просто, але хотів дати людям надію. Серце розривається від болю. Не вірю, що тата більше нема...”
Петиція про присвоєння звання Герой України (посмертно) Копитку Петрові Романовичу
