Юнак потай від рідних підписав контракт із ЗСУ. На жаль, довго послужити не вдалося. Перший бойовий вихід став для захисника останнім...
Станіслав народився і виріс у Ніжині на Чернігівщині. “У першому класі син уже читав 98 слів за хвилину. У нього була просто фотографічна пам’ять, — розповідає мати воїна Наталія Луценко. — Коли йому було три-чотири роки, на запитання “як тебе звати?”, син поважно відповідав: “Станіслав Сергійович”. А як питали, ким стане, коли виросте, завжди казав: “Президентом”. Син був дуже самостійний. Ніколи не просив у мене грошей на свої забаганки, хотів усього досягати сам”.
Після школи Станіслав здобув професію тракториста-машиніста. Відтак працював комплектувальником й експедитором на хлібобулочному підприємстві, оператором пошти. Згодом друг покликав його на роботу до Києва. Та коли матері зробили операцію на нозі, син на два тижні відпросився, щоб бути поруч.
“Станіслав доглядав мене, бо чоловік — його вітчим — якраз служив. А коли я вже встала на ноги, син каже: “Мам, мені ж треба їхати на роботу, бо я теж не можу вдома сидіти”. Коли він їхав, душа була не на місці. Тепер згадую — у нього був такий погляд, наче щось хотів мені сказати, але мовчав, — веде далі пані Наталя. — Після цього ми ще кілька днів зідзвонювалися. Станіслав говорив, що на роботі багато справ. А наприкінці тижня написав: “Мам, вибач, я тебе обманув. Я підписав контракт “18 — 24”. Це було у березні 2025 року.
Рідні намагалися відмовити хлопця від цього рішення, але він був непохитний. “Станіслав не хотів відсиджуватися в тилу, у спокійному місці. Знав, куди йде, на що йде і що може бути, — додає хрещена мати захисника Яна Зосенко. — А загалом він був спокійний, веселий, добрий — про такого мріє кожна мама. Допомагав Наталі й бабусі, був опорою для родини. А ще мав дуже загострене почуття справедливості — у школі завжди захищав менших, якщо старші їх ображали”.
Станіслав неабияк пишався, що потрапив до 92-ї окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка. “У нього очі горіли. Казав: “Мам, нас тут стільки всього вчать”, — згадує Наталія Луценко. — Він підписав контракт 13 березня, а вже 29 червня вирушив на перший бойовий вихід. Напередодні зателефонував мені й запевнив, що йтиме першим. Я просила не йти попереду, але син пояснив, що тільки він зрозумів карту і підказав хлопцям, якими маршрутами краще пройти. 2 липня його група потрапила у ворожу засідку поблизу села Кам’янка, що на Харківщині. Станіслава поранили. Щоб побратими мали змогу відійти, син взяв увесь удар на себе і почав прикривати їх гранатами. П’ятеро бійців вийшли живими, а Стас загинув від мінно-вибухової травми”.
Через кілька днів мати отримала сповіщення, що її син зник безвісти. Майже чотири місяці родина чекала на результати ДНК. “Тіло Стаса пролежало на сонці близько 18 днів, тому впізнати його було неможливо. Збереглося лише татуювання — скандинавська руна, — каже співрозмовниця. — Ми до останку сподівалися, що, можливо, це не наш Стас. Але...” Лише 23 листопада 2025-го воїна поховали у рідному Ніжині. Посмертно його нагородили орденом “За мужність” III ступеня.
“Я ніби залишилася без рук — Стас був дуже турботливий. Навіть у вихідні вставав раніше і гукав: “Мам, я тобі кави зробив”, — згадує Наталія Луценко. — У якийсь момент мені взагалі не хотілося жити... Витягнули мене з того стану психолог і діти. Стас любив своїх молодших братів. У них був сильний зв’язок, особливо з найменшим. Йому тепер дев’ять із половиною років, а середньому скоро 16-ть.
Знаєте, у мене постійно є відчуття, що я чогось не зробила для своєї дитини. Через день їжджу на кладовище з квітами та його улюбленими смаколиками... Зареєструвала петицію з проханням удостоїти Станіслава звання Героя України. Розумію, навіть 25 тисяч підписів не гарантують того, що сину його присвоять. Але я не маю права змарнувати цей шанс”.
