До великої війни вони мешкали в Олешках. А коли ворог окупував рідне місто, знайшли прихисток у Печеніжинській громаді. І саме тут після одинадцяти років спільного життя Надія та Василь офіційно зареєстрували шлюб.
“Мій перший чоловік давно помер, тому втіхою були троє дітей та стільки ж онуків, — розповідає Надія Кравченко. — Василь теж овдовів, у нього двоє дітей. Мешкали ми в Олешках, він був відомою людиною в місті, адже понад пів віку працював тренером з веслування на байдарках і виховав не одного чемпіона. Я ж до пенсії трудилася кухаркою, у вільний час співала у ансамблях та волонтерила. А познайомила нас із Василем спільна товаришка. Одного дня він прийшов до мене в гості. Відразу запропонував бути разом, адже життя нелегке і вдвох долати труднощі набагато легше. Спершу я вагалася, проте дала шанс нашим стосункам. І жодного разу про це не пошкодувала, адже Василь спокійний, у всьому допомагає, любить мене. І це взаємно. Велика війна застала нас вдома. Окупанти гатили з гармат, ми постійно сиділи у підвалі чи оглядовій ямі в гаражі. Так прожили близько року. Нерви були на межі, бо хату аж трусило, і морально непросто, коли ти понад усе любиш Україну, а російське ненавидиш усім своїм єством”.
Не витримавши жахіть окупації, Надія та Василь вирішили тікати, хоч як важко залишати нажите за довгі роки. А потім усе своє майно родина втратила після підриву Каховської ГЕС.
“Вибирались ми з окупації десь чотири дні: через Крим, Росію, Латвію, Польщу та Румунію. А вже звідти потрапили на підконтрольну Україні територію. Запропонували оренду житла у Печеніжині, і тут нам дуже сподобалось. Є город, де вирощуємо овочі, садок, — додає жінка. — Василь допоміг облаштувати теплицю, бо я дуже любила в Олешках садити томати. То в мене вже більш як сотня кущів, процес вирощування дає мені справжню втіху і хоча б думками на мить повертаюся додому”.
Навесні Василь Кравченко переніс складну операцію на серці — йому встановили стент. У лікарні весь цей час поруч була кохана Надія. Після пережитого чоловік наважився на шлюб.
“Він опустився на коліно і сказав: “Виходь за мене”, — розповідає пані Надія. — Я була шокована... Відмовляла, бо і так разом живемо, все ж чудово. Проте коханий заявив, що більше так не хоче — жити на віру. Це розчулило до сліз. Обручки ми купили в Коломиї, а організувати свято допомогли волонтери й друзі. Для розпису обрали вишиванки, адже любимо свою країну та цінуємо традиції. Було дуже зворушливо, коли перед нами розстелили рушник, а потім ми на ньому виконали перший танець як подружжя. Після церемонії зробили фотосесію у центрі Печеніжина, біля водойми, у парку. Мріємо повернутися у рідні українські Олешки. А поки що молимось і всіляко підтримуємо наших воїнів”.
