Та попри все, вона зберегла добрий настрій, оптимізм і любов до життя. Бабуся охоче порається по господарству і стежить за новинами.
Вона родом із села Денисів на Тернопільщині. Після Першої світової війни її тато одружився з вдовою, яка вже виховувала доньку. У подружжя народилися ще четверо синів та наймолодша Оля. Дівчина закінчила лише чотири класи школи, а далі допомагала батькам у господарстві.
“Змалку бабуся разом із родиною ходила до греко-католицької церкви. Її батько, хоч і був поляк, костелу не відвідував. Через це польська влада позбавила прадідуся пенсії, яка йому належалась як ветерану війни, — розповідає Ірина Лукава, онучка довгожительки. — Бабуся була активною учасницею церковного братства. Допомагала облаштовувати храм, а особливо любила вишивати для церкви”.
Юність Ольги припала на війну. Однією з найстрашніших подій стала загибель її подруги. Того дня німці зігнали євреїв до ями на розстріл, і дівчина бачила останні хвилини життя своєї товаришки.
“У 1943 році бабуся вийшла заміж, — веде далі пані Ірина. — Чоловік був заможний, але вона його не одразу покохала, бо мала хлопця. Та батьки наполягли на шлюбі, вважаючи обранця вигідною партією. Бабуся послухалася і стала доброю господинею: пекла, варила, шила, жала. Господарство було велике.
Через рік їй з однорічною донечкою Катрусею довелося переїхати до Шумлян, бо через їхнє село якраз проходила лінія фронту. Німці, відступаючи, забрали мого дідуся Михайла в полон. Бабуся віддала йому всі заощадження, бо знала, що там гроші йому більше знадобляться. Так і сталося. Пізніше в Німеччині він підкупив охоронця і втік із неволі. Додому йшов пішки, повернувся худим і знесиленим. Бабуся довго його виходжувала”.
Невдовзі родина повернулася до рідного Денисова, але там уже почалася колективізація. “У сім’ї забрали коня, молотильну машину, розібрали стодолу. Родина потрапила до списку на виселення у Сибір, але двоюрідний брат бабусі попередив про небезпеку, і вони встигли втекти до Тернополя”, — каже онучка.
Після переїзду Ольга виховувала двох доньок. Згодом близько 17 років працювала санітаркою в залізничній лікарні. Також була доноркою крові.
“У неї перша група крові з негативним резусом — рідкісна. Скільки разів бабуся здавала кров, точно не відомо, але дуже багато, — запевняє пані Ірина. — За донорство платили гроші. Для родини це було важливо, бо вони будувалися: їм дали земельну ділянку, а грошей бракувало”.
На пенсію жінка вийшла приблизно у 55-ть. Через два роки стала вдовою. Ще якийсь час працювала санітаркою в медпункті на Тернопільському вокзалі.
Нині в Ольги Бойко — п’ятеро онуків і шестеро правнуків. З онучкою Іриною вона живе вже багато років — після університету дівчина оселилася в бабусі, і відтоді вони разом господарюють. Саме з цієї хати Ірина вийшла заміж і тут мешкає зі своїм чоловіком.
У свої 105 років Ольга Каролівна щоранку застеляє ліжко, одягається, має окремий одяг на будні та неділю. Часом просить онучку допомогти напарфумитися, бо вважає, що жінка в будь-якому віці має бути гарною.
“На свій день народження бабуся сама накрутила цілий баняк голубців для гостей, — зауважує пані Ірина. — Коли готуємося до свят, вона власноруч замішує тісто, а вже потім просить мене доробити. Їй важливо почуватися потрібною, щоб і до її думки дослухалися”.
Коли онучка йде на роботу, бабуся залишається сама. “Вона дивиться телевізор, цікавиться політикою. Із сучасною технікою теж добре дає собі раду: користується мікрохвильовкою, мобільним телефоном, — каже співрозмовниця. — І читає, до речі, без окулярів”.
Щодо їжі, то пані Ольга не дуже себе обмежує. “Шкварки любить, холодець, супи, бульйони. П’є чай, ячмінну каву. Обожнює солодке — шоколадні цукерки, печиво, батончики. А на день народження може дозволити собі навіть 50 грамів коньяку — каже, у свято можна, — усміхається пані Ірина. — Бабуся постить. Особливо поважає піст перед Великоднем. Тоді у понеділок, середу і п’ятницю не їсть м’ясних та молочних страв”.
Свої довгі роки пані Ольга пов’язує передусім із вірою. “Щоранку і щовечора молюся. Маю п’ять різних молитовників, читаю їх. Регулярно дивлюся по телевізору службу Божу. Мабуть, молитва й тримає мене ще на цьому світі, — ділиться довгожителька. — Вірю в Бога і дякую Йому за кожен день. Ще мушу дочекатися нашої перемоги”.
“Коли бабусі було 100 років, ми казали: “Дай Боже, дожити до 105-ти”, — додає онучка довгожительки. — Тепер уже ставимо нову мету — 110-річчя”.
