Він родом із села Липів Ріг, що на Чернігівщині. В ранньому віці залишився без тата, якого згодом замінив йому вітчим. Після початку повномасштабного вторгнення 17-річний Максим не міг залишатись осторонь, тож брав участь у чергуванням на блокпостах. А коли виповнилося 18 років, покинув навчання у коледжі, щоб стати на захист рідної країни.
“Взимку 2023 року було створено бригаду Нацполіції “Лють”, я пройшов відбір і відповідне навчання. Потрапивши у штурмовий полк “Сафарі”, став кулеметником, — розповідає Максим Ященко, якому побратими дали позивний “Панама”.
Ми потрапили на Бахмутський напрямок, де штурмували позиції ворога. Під час одного з контактних боїв куля влучила в каску. Був тоді на адреналіні, тому не звернув на це увагу. Але наслідки не забарилися”. Воїн зазнав важкої контузії, пройшов лікування і повернувся у стрій.
А в перервах між бойовими завданнями вирішив реалізувати свою мрію — здобути вищу освіту. Відтак вступив до Рівненського державного гуманітарного університету.
20 жовтня 2023-го після чергового штурму в районі Курдюмівки, що на Донеччині, старший групи “Панама” виводив побратимів із позиції. “Було близько третьої ночі. Я йшов першим, наступив на міну. Пролунав вибух, болю не відчув, лише побачив, що праву стопу роздробило. Аж раптом ще один вибух — підірвався побратим. Виявилось, що напередодні росіяни закидали поле мінами, — провадить співрозмовник. — Нам на допомогу з позиції пішла інша група, але через обстріли вони не почули мого попередження, що поле заміноване. Ще троє з них підірвалось. А загалом поранень тоді зазнало п’ятеро з семи бійців.
Доволі швидко — через півтори години за нами приїхала машина, саме біля неї один із побратимів підірвався вдруге. Та, на щастя, всі вижили. Нас погрузили в кузов, вивозили під обстрілами”. У стабпункті Дружківки воїну чистили рани й стабілізовували стан. Дорогою до лікарні в Ізюмі весь час кололи знеболювальне, а там знову робили чистку ран, поставили на стопу гіпс. “Тоді мене перевезли до Харкова, звідти написав батькові: “Привіт, я в лікарні”. І надіслав фото ноги. Мамі не хотів казати”, — згадує Максим.
Невдовзі сержанта поліції транспортували до київського госпіталю МВС, тамтешні лікарі намагались врятувати ногу, та зрештою провели ампутацію. “Тоді ми й приїхали. Син тримався добре — він дуже сильний і впертий”, — зауважує Сергій Миронець.
Після цього батьки з молодшим братом увесь час були поряд. “Їхня підтримка додала мені сил”, — твердить Максим. Згодом він почав пересуватись на кріслі колісному, переніс ще декілька операцій, зокрема й дві реампутації.
“Коли почав ходити на милицях, з’явились гострі фантомні болі. Та через декілька місяців вони минули, — каже “Панама”. — Після протезування я проходив тривалу реабілітацію. Під час ВЛК просив визнати мене придатним, бо хотів повернутись на службу. Але без вищої освіти, а я тоді вчився на другому курсі, не міг отримати відповідну посаду. Тож написав рапорт на звільнення”.
Та минулого літа ветеран, який отримав другу групу інвалідності пожиттєво, таки повернувся на службу — став інспектором з логістики у Ніжинському райуправлінні поліції. “Я завжди знала, що Максим не зламається, — зазначає посестра Тетяна. — Він — приклад сили духу й справжньої мужності. Щиро пишаюсь ним”.
“Син хоч і на протезі, але допомагає по господарству — копає город, рубає дрова... Хіба що по деревах не лазить”, — усміхаючись, додає Сергій Миронець.
“Продовжую здобувати вищу освіту, переходжу на четвертий курс. Беру участь у спортивних ветеранських змаганнях, зокрема, з веслування на тренажерах, дартсу, тенісу. Якось пробіг на спортивному протезі трикілометрову дистанцію, — ділиться 22-річний Максим Ященко.
Планів наразі не будую, просто живу своє життя. І своїм прикладом хочу підтримати інших ветеранів з інвалідністю, щоб не занепадали духом”.
