Ще до призову він неодноразово казав: “Ховатися — не буду. Якщо треба — піду”. Тож, отримавши повістку, Ярослав без вагань став на захист Батьківщини.
“Я завжди дякувала Господу за такого сина, він ніколи на мене голосу не підвищив, завжди обійме, пожаліє, — розповідає мати воїна Валентина Денчук. — Після школи Ярослав навчався в ПТУ на тракториста. Але за фахом не працював. Спершу трудився у Тернополі вантажником, потім таксував, їздив на заробітки до Польщі. Син завжди піклувався про свого синочка, якому нині шість років, і допомагав йому. Коли він вчергове повернувся з-за кордону, почалась повномасштабна війна. Строкової служби Ярослав не проходив, тож військового досвіду не мав. Але коли в лютому 2023 року отримав повістку, не ховався. Син потрапив до 82-ї окремої десантно-штурмової Буковинської бригади, де став стрільцем-снайпером. Мав позивний “Батя”, бо був одним із найстарших у своєму відділенні, і завжди підбадьорював та підтримував молодших побратимів. Воював на найважчих ділянках фронту. За час служби Ярослав жодного разу не був у відпустці”.
Зі слів співрозмовниці, востаннє вона чула голос сина 14 жовтня. Сказав, що має йти на завдання. Мати запевняє: жодного лихого передчуття у неї не було.
“Наступного дня Ярослав ще був на зв’язку. А вже 18 жовтня мені привезли сповіщення, що син безвісти зниклий, — згадує жінка. — Побратими згодом розповіли, що Ярослав загинув 16 жовтня під час штурмових дій поблизу села Вербове на Запоріжжі. Начебто окупанти розстріляли його з кулемета. Та потім з’явилася інформація, що Ярослав перебуває у російському полоні на території Тверської області. Мовляв, у нього були уламкові поранення, але він живий. Почувши такі новини, ми плакали від щастя. І щоразу, коли публікували списки звільнених з полону, я шукала наше прізвище. Майже 32 місяці ми сподівалися, що Ярослав живий. Аж доки на початку червня цього року не подзвонили слідчі й не повідомили, що є збіг ДНК”.
26 червня 39-літнього воїна провели в останню путь у селі Залісці на Тернопільщині. “Так, труну на упізнанні відкривали. Але ж стільки часу минуло, що там побачиш?! — зі сльозами каже Валентина Денчук. — Тому все одно жевріє надія, що могла статись помилка, що то не останки Ярослава. Я досі чекаю на синочка...”
