Микола служив інспектором і навідником групи протитанкових ракетних комплексів у складі 25-го прикордонного загону. Ворожий безпілотник влучив у ціль, коли боєць обороняв позицію...
“Коханий виріс у багатодітній родині на Одещині. Після дев’ятого класу трудився майстром на СТО, — розповідає дружина захисника Христина Нікітіна. — Ми познайомились у 2020 році. Я працювала медсестрою, а Микола лікувався у нашому відділенні. Доволі скоро почали зустрічатись і невдовзі побралися. За п’ять років подружнього життя ні разу не сварились, жили, як то кажуть, душа в душу. Він був не просто чоловіком, а й найкращим другом, якому я довіряла всі секрети.
У вільний час Микола їздив на риболовлю, його завжди кликали в гості друзі, бо був веселий, компанійський, любив жартувати. Останніми роками чоловік працював в Одесі, мав золоті руки, тому здобув авторитет серед колег і клієнтів. Раніше військового досвіду в нього не було, але не раз казав, що хоче боронити Україну, аби швидше настав мир. Відмовляти його сенсу не було, Микола був непохитний у своєму рішенні. У червні 2024 року він добровільно пішов до війська. Спершу служив на Одещині, далі — на Донеччині. На Бахмутському напрямку пробув вісім місяців. За той час зазнав двох контузій, почалися проблеми зі слухом, розвинувся посттравматичний стресовий розлад. Попри все, коли чоловік приїжджав додому, думками завжди був із побратимами, і казав: “Там мої хлопці, це моя друга родина. Маю їхати туди, бо вони на мене чекають”. За життя він був нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Після Донеччини служив на Запорізькому напрямку, тоді на Дніпропетровщині”.
За півтора місяця до загибелі Микола Нікітін приїжджав до рідного села, два тижні провів у колі сім’ї. Опісля знову вирушив у зону бойових дій. Життя воїна обірвалось 25 грудня минулого року в районі села Іллінка на Нікопольщині.
“Востаннє чула чоловіка того ж дня о 22.34. Сказав, що зайнятий і що скоро набере. Тоді за кілька хвилин передзвонив і додав, що росіяни вирахували їх і тепер запустили по них безпілотники-камікадзе “Молнія”. Вдарили вісім разів. Бійці трималися до останку, аби зберегти позицію, — зауважує Христина. — Останнє, що Микола мені сказав, було: “Я кохаю тебе”, — більше його голосу я не чула... До ранку не спала, весь час писала чоловіку, та відповіді не було. Невдовзі мені повідомили, що Микола та ще один воїн загинули внаслідок удару безпілотника.
Третій захисник дивом вижив”. 26-літнього молодшого сержанта Миколу Нікітіна поховали з військовими почестями на кладовищі села Кам’янка, що на Одещині. У червні 2026 року на фасаді місцевої школи, де він навчався, встановили меморіальну таблицю. Рідні створили петицію і просять президента надати бійцю звання Героя України посмертно. “Часто ходжу на могилу до коханого, — плаче дружина. — Він був сенсом мого життя. Дуже шкода, що ми не встигли стати батьками...”
