Майже півтора року родина воїна жила надією, що він повернеться з полону. Дружина їздила на зустрічі з Координаційним штабом, до звільнених військовополонених, брала участь в акціях підтримки безвісти зниклих. Та цього літа надія згасла...
Олександр Сопрун народився у селі Біляни, що на Вінниччині. За освітою був учителем біології, валеології та основ екології. Декілька років працював у школі, а згодом — у будівельній бригаді: зводив будинки, монтував дахи й фасади в різних областях України.
“У тата були золоті руки, — розповідає донька захисника Карина Куцеруба. — За що б він не брався — все виходило. Сам зробив у будинку двері, ліжка, дитячі колиски, гойдалки, альтанки, а декілька років тому власноруч звів ще й лазню”.
“Якщо комусь була потрібна допомога, він ніколи не відмовляв. У нас всі казали: “Сашко — душа-людина”. Саме за це я його й полюбила”, — ділиться дружина Любов Сопрун.
У подружжя Сопрунів народилося троє дітей. А в 2016 році вони взяли під опіку ще трьох діток, які через складні життєві обставини залишилися без батьківського піклування.
“Нас стало шестеро — двоє хлопців і четверо дівчат, — провадить далі донька воїна. — Для тата не було різниці між рідними й тими, кого взяли під опіку. Він був дуже турботливим. Щонеділі присвячував час лише нам. Ми їздили на риболовлю, ходили до лісу за грибами, смажили шашлики, грали з м’ячем”.
У серпні 2024 року Олександр вирушив до ТЦК, щоб оновити військово-облікові дані. Пройшов ВЛК, а невдовзі став солдатом-навідником у 59-й окремій штурмовій бригаді імені Якова Гандзюка.
“Чоловік хотів долучитися до війська ще у 2022 році, але тоді свекрові ампутували ногу. Я просила: “Сашо, ну куди ти підеш? Я сама не впораюся”, — розповідає дружина. — А після смерті свекра тяжко захворіла мати Олександра, отримала І групу інвалідності й потребувала постійного догляду. Та у 2024 році чоловік уже нікого не слухав, хоч мав усі підстави залишитися вдома. Коли Сашко був у відпустці, то ми просили його не повертатися на фронт. А він лише відповідав: “Я не можу підвести хлопців. Вони мене чекають”.
27 листопада 2024 року поблизу села Петрівка Донецької області Олександр разом із побратимами прийняв нерівний бій. Опісля зв’язок із ним обірвався.
“Майже півтора року тато вважався безвісти зниклим, — каже Карина. — Ми до останнього вірили, що він живий, що, можливо, у полоні. Але 2 червня цього року надійшла страшна звістка. Виявилося, що його тіло повернули в Україну ще 5 вересня 2025-го... Незадовго до цього мій молодший брат Богдан пройшов майже 400 кілометрів у хресній ході. Усю дорогу він молився, щоб Бог повернув тата додому. І він повернув... Але не так, як усі чекали”.
Карина каже, що батько дуже мріяв про онуків. На жаль, перша онучка народилася вже після його загибелі. “Ще однією татовою мрією було відкрити власну СТО. Він добре знався на ремонті автомобілів і часто говорив, що працюватиме разом із Богданом. Тепер брат запевняє, що обов’язково здійснить батькову мрію, — розповідає співрозмовниця. — Тато добре знав, заради кого йде на війну — заради всіх нас. Якось він сказав Богданові: “Синку, от побачиш, я ще буду героєм”. Ми тоді лише посміялися. Сьогодні ж, щоб татові присвоїли звання Героя України, змушені мало не на колінах просити людей підтримати петицію”.
Петиція про присвоєння звання Герой України (посмертно) Сопруну Олександрові Петровичу
