Він з дитинства займався дзюдо, футболом, хокеєм. Після педуніверситету отримав диплом вчителя фізичного виховання, організатора спортивно-масової діяльності. Спершу працював тренером дзюдо, потім у дитячо-юнацькій спортивній школі став інструктором-методистом. Побрався з коханою Інною, у подружжя народилась донечка Маргарита.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Артем пішов до військкомату, потрапив у роту охорони. Тим часом його найрідніші виїхали за кордон. У червні воїн приєднався до лав новоствореного 62-го окремого стрілецького батальйону, дістав позивний “Тьома”.
“Спершу виконували завдання на деокупованій території Чернігівщини — патрулювали населені пункти, ліси й поля. А у вересні 2022-го ми вирушили на Донеччину, — каже Артем Погорілий. — Уночі 6 жовтня висунулись у напрямку села Миколаївка Друга, з півночі до шостої ранку йшли пішки по багнюці з провіантом і боєкомплектом. Ми мали утримувати один з териконів”. Сьомого жовтня “Тьома”, який був помічником медика, разом із побратимом пішов на сусідню позицію, щоб надати допомогу пораненим. Дорогою бійці потрапили під мінометний обстріл.
“Осколок міни влучив мені під ліве коліно й перерізав судини, — згадує співрозмовник. — Нога була ціла, тож із турнікетом пробіг метрів сто, тоді впав. Хлопці відтягнули мене в безпечне місце. Знеболили, а коли зупинилась кровотеча, зняли турнікет. Утім ногу я вже не відчував. Невдовзі примчав евак, та обстріли посилились. Тож машина повернулася назад. Побратими виносили мене шість годин і на світанку дістались точки евакуації. Я завше буду їм за це вдячний”.
Пораненому надавали допомогу в кількох стабпунктах — ставили крапельниці, видалили осколок. Зрештою доправили до лікарні імені Мечникова (Дніпро), де протягом кількох днів проводили операції, намагаючись врятувати ногу. “Тьома” подзвонив дружині: “Мене поранило. Не переживай, все добре”.
Інна одразу ж виїхала в Україну. Пригадує: “Відтоді Артем більше не дзвонив. То була важка невідомість”. Вже у Дніпрі дружина дізналася, що чоловіку ампутувати ногу вище коліна, і полегшено видихнула: “Слава Богу, живий!”
Через сепсис в Артема відмовили нирки, його відправили до столиці гелікоптером, бо поїздку в наземному транспорті він би не витримав. У головному військовому госпіталі пораненому 18 разів призначали діаліз, він переніс ще шість оперативних втручань, під час яких чистили рани й проводили реампутацію, зрештою залишилось лише вісім сантиметрів стегнової кістки. Коли в Артема відмовила легеня, медики сказали дружині: “Готуйтесь до найгіршого”. Та вона не здавалась, змушуючи усіх довкола робити все задля порятунку коханого. А коли стан воїна таки вдалося стабілізувати, один з лікарів відзначив: “Якби не його фізична підготовка, організм би не витримав”.
Тим часом Артема діймали важкі думки. “Я вважав себе тягарем для рідних. Думав, що решту життя проведу, лежачи біля телевізора, — згадує він. — До грудня був прикутим до ліжка, лікарі зауважували, що це може зашкодити спині. Та якось п’ятирічна донечка сказала: “Тату, вставай, нам ще разом у футбол грати!”
Після виписки я повернувся у Полтаву, отримав навчальний протез і за вихідні самостійно опанував ходьбу на ньому. Реабілітологи не могли повірити, що мені це вдалось зробити за такий короткий час”. Згодом полтавцю призначили другу групу інвалідності довічно, списали зі служби, і він повернувся на роботу в дитячо-юнацьку спортивну школу.
Якось Артем вирішив взяти участь у змаганнях з адаптивних видів спорту “Сильні України” й здобув “бронзу” з аербайку. “Там побачив інших ветеранів, які після ампутацій активно займаються спортом. Це мене надихнуло, — ділиться. — Згодом у Мадриді в команді з восьми ветеранів поставив світовий рекорд — ми протягнули чотири вантажівки в упорі сидячи. Потім потрапив до збірної України, і на змаганнях у Лас-Вегасі ми вибороли “золото” з волейболу сидячи. Крім того, здобув найвищу нагороду з плавання на спині й дві срібні (плавання вільним стилем і брасом)”.
Разом із однодумцями ветеран створив команду з волейболу сидячи “Міцні духом”, в якій став капітаном. На чемпіонаті України вони вибороли “срібло”. А, ставши співзасновником ГО “Міцні духом”, Артем займається реабілітацією ветеранів війни та поверненням їх до цивільного життя, залучає до адаптивних видів спорту.
“Я знову сів за кермо, працюю в будівельній сфері. На протезі виконую всі роботи — від шпаклювання до проведення електрики чи встановлення сантехніки. Люблю цю справу, як і спорт. Своїм прикладом хочу показати іншим воїнам, які зазнали ампутацій, що життя опісля не закінчується”, — запевняє 43-річний Артем Погорілий, нагороджений орденом “За заслуги” III ступеня.
