Він народився в Макіївці, виріс у Донецьку, з дитинства займався боксом, навчався в училищі олімпійського резерву. Тоді здобув дві вищі освіти — економічну й педагогічну. Разом із дружиною виховував донечку Ірину. У 2014 році, після вторгнення російських військ, Коновалови перебрались у Добропілля, згодом — у Краматорськ, де народилась ще одна донька, Наталія. Коли почалася велика війна, Андрій Коновалов, який працював учителем фізкультури, пішов до військкомату. І хоч добровольця не взяли на службу, не міг залишатись осторонь. Відтак приєднався до лав 109-ї бригади тероборони і став стрільцем.
“Спершу ми стояли на блокпостах, потім почали виконувати бойові завдання на Донеччині. Зокрема, прикривали річку Сіверський Донець, щоб не прорвався ворог, брали участь у звільненні Щурового й Лиману, — розповідає Андрій Коновалов, якому побратими дали позивний “Фізрук”. — Тоді нас перекинули на Луганський напрямок”.
“Бувало, що чоловік тривалий час не виходив на зв’язок. Тож раділа, якщо раз на тиждень присилав “плюсик” — мовляв, усе добре”, — ділиться дружина Ганна.
Зранку 7 жовтня 2022 року Андрій із групою бійців повертався із завдання в районі Сватового. Аж раптом пролунав вибух — “Фізрук” наступив на міну. “Знепритомнів. А коли отямився, побачив, що праву ногу відірвало на рівні гомілки, ліву побило осколками, почалась сильна кровотеча. Ще й зазнав поранення правої кисті й важкої контузії, — згадує молодший сержант Коновалов. — Побратими наклали турнікети й викликали евакуаційну машину”.
У стабпункті Куп’янська важкопораненому провели операцію на трьох кінцівках, а потім доправили у Харківський військовий госпіталь, де знову оперували. У воїна розвинулась гарячка — температура тіла сягала 40 градусів. Йому перелили близько двох літрів плазми й крові, оперували — чистили рани й видаляли осколки на лівій нозі.
“Важко було сприйняти ампутацію, адже сподівався звільняти рідний Донецьк”, — ділиться боєць. Зрештою подзвонив дружині. “Почувши його знесилений голос, спершу подумала, що втомлений після завдання. А, дізнавшись про поранення, рвалася приїхати. Але чоловік відмовляв — не хотів, щоб бачила його в такому стані. Та й не було на кого залишити донечок”, — зауважує Ганна. Тож увесь час рідні спілкувались через відеозв’язок.
Тим часом Андрій почав пересуватись на колісному кріслі. В сумській лікарні переніс чергову операцію, тоді вчився ходити за допомогою милиць, займався відновленням фізичного стану. Згодом відгукнувся на пропозицію від благодійного фонду пройти протезування на Мальті. “Тяжкувато було опановувати ходьбу. Діймали фантомні болі — відчував, наче на стопі, якої немає, з’являються мозолі. Чи “прострілювало” відсутню частину ноги, — ділиться “Фізрук”. — Попри це, багато ходив надворі, тренувався на біговій доріжці”.
Відтак нарешті приїхав додому й побачився з найріднішими. “До того час донечки мали змогу емоційно підготуватись до того, що він втратив ногу”, — каже дружина Ганна.
Протягом року Андрій Коновалов проходив лікування й реабілітацію у різних закладах. У Вінниці переніс ще одну операцію на куксі, опісля протезувався за державною програмою. А що ВЛК визнала його обмежено придатним, то повернувся на службу до свого батальйону. “Став у штабі черговим з розвідки — коригував роботу наших “літунів” на Авдіївському напрямку, — ділиться співрозмовник. — Авжеж, на протезі служити непросто, але було цікаво, бо це щось нове”.
У 2024 році він звільнився з війська, як особа з інвалідністю (у нього друга група). І повернувся до сім’ї, яка після початку великої війни переїхала з Донеччини у Вінницю. Півтора року працював вчителем фізкультури. А недавно влаштувався на роботу у Вінницьке вище професійне училище департаменту поліції і охорони — фахівцем у справах ветеранів, допомагає їм адаптовуватися у цивільному житті.
“Багато часу проводжу з донечками — 7-річною Наталією й 15-літньою Іриною. Займаюсь у клубі для ветеранів “Вінницькі титани”, у складі команди беру участь у змаганнях, — каже 49-річний Андрій Коновалов. — Недавно на всеукраїнських змаганнях “Сильні України” здобув перемогу з аеробайку — за 23 секунди спалив 20 кілокалорій.
А “бронзу” отримав за ривок гирі вагою 16 кілограмів, яку за хвилину підняв 37 разів. Проходжу відбір до збірної, хочу представляти Україну на міжнародних змаганнях”. Дружина додає: “Спорт завжди був важливою частиною життя Андрія. А після поранення — це найкраща реабілітація”.
