Петро Дудник народився і виріс у селі Покутине, що на Вінниччині, в багатодітній сім'ї. Після школи вивчився на кухаря, працював на будівництві. Разом з дружиною виховував двох донечок — Маріанну й Ніну. Коли почалося повномасштабне вторгнення, пішов до військкомату. Добровольцю запропонували вступити до місцевої тероборони, але він рвався на фронт. Тож приєднався до 59-ї окремої мотопіхотної бригади й став оператором протитанкової установки “Корсар”.

“Спершу з побратимами брав участь у боях на межі Миколаївщини й Херсонщини, — розповідає Петро Дудник. — У вересні під час одного зі штурмів зазнав важкої контузії, лікування було тривалим. Повернувся у стрій лише навесні 2023-го на посаду навідника кулемета. Тоді моя бригада вже воювала на Покровському напрямку. Противник гатив по нашій позиції з танків, мінометів, автоматів, були й скиди з дронів.У травні ми утримували позицію поблизу селища Невельське, росіяни пішли на штурм. Раптом в окоп прилетіла міна”. Солдат Дудник зазнав осколкових поранень ніг та обличчя, контузії, ще й потріскали барабанні перетинки.
Лікування боєць проходив у рівненському госпіталі. Якось після видалення найбільшого осколка з ноги лікар наказав йому бодай добу не вставати, але вже наступного ранку непосидючий Петро вийшов з палати. Коли повернувся, поранений побратим спитав: “Куди ходив, спринтер?” Так і отримав позивний. Восени боєць повернувся на службу.

“25 листопада 2023 року після виконання бойового завдання я мав виходити з позиції поблизу селища Невельське. Та прилетіла ворожа міна. Осколок перебив мені велику артерію на лівому стегні. Хлопці наклали турнікет, робили тампонаду, але зупинити кровотечу не вдалося”, — розповідає “Спринтер”. До точки евакуації було приблизно чотири кілометри, побратими несли важкопораненого 12 годин — нелегко було пересуватись по багнюці й ховатися від ворожих дронів.
Отямився Петро в лікарні імені Мечникова (Дніпро), де йому провели високу ампутацію ноги. “Спершу подумав, що я вже на небі”, — ділиться співрозмовник. Через значну крововтрату в нього відмовили легені й нирки, їхню роботу підтримували апарати. Протягом двох тижнів воїну робили переливання крові. Нарешті запрацювали нирки, тоді лікарі видихнули: якби цього не сталося, його не вдалося б врятувати.
Евакуаційним потягом Петра доправили до столиці. Зрештою в реанімації київського госпіталю запрацювали легені воїна. Приїхала тодішня дружина Ольга, весь час була поряд, зокрема й коли чоловік проходив лікування у львівському госпіталі, — доглядала, підтримувала. Загалом боєць переніс 19 операцій на нозі. Потім його лікували у вінницькому госпіталі, де провідати Петра прийшли рідні.
“Дуже був радий бачити всіх, особливо донечок. Молодша якось сказала, мовляв, зголиш бороду й станеш таким, як був”, — з усмішкою згадує співрозмовник. “Син дуже схуд, але тримався. Головне, що він живий”, — каже мати Олена.
Із січня 2024 року Петро Дудник займався відновленням фізичної форми й вчився ходити за допомогою милиць. Навесні пройшов протезування. “Я був мокрий від напруги, але навчився ходити сходами, не тримаючись за поручні”, — провадить співрозмовник. Торік у жовтні йому призначили 2 групу інвалідності пожиттєво й списали зі служби.

Понад пів року Петро працює інспектором муніципальної варти — стежить за громадським порядком. А також у складі вінницької команди ветеранів “ВРЦ Інваспорт — ХНУВС” займається волейболом сидячи. “Мене досі доймають фантомні болі — наче пальці викручує чи в стопу шило вганяють. Але від усіх проблем відволікають тренування й участь у змаганнях”, — ділиться спортсмен, який вже здобув десять медалей.
Якось від капелана Івана Мазура ветеран дізнався, що 14-й бригаді оперативного призначення “Червона калина” потрібні антидронові “чуйки” — одна коштує понад 30 тисяч гривень. “Тож я вирішив допомогти. Задля цього першого липня вирушив у піший марафон із Вінниці до Хмельницького. Відстань — понад 120 кілометрів”, — каже Петро Дудник. Перед тим він зателефонував мамі, яка була на нічній зміні в лікарні.
“Я відмовляла сина, адже переймалась за його стан. Але зрештою зрозуміла: це його рішення і від нього він не відступить. Тож зранку після роботи прибігла провести Петра в дорогу, прихопивши воду й морозиво”, — розповідає мати ветерана.

Петро поставив собі за мету зібрати протягом марафону 128 тисяч гривень, аби придбати чотири “чуйки”. Та вже за два дні українці задонатили цю суму. Але ветеран продовжив рух, щоби забезпечити воїнів ще більшою кількістю цих необхідних приладів.
“За день проходив від 15 до 22 кілометрів. Дорогою часто зупинялися машини, водії пропонували мене підвезти. А дізнавшись, що йду марафон, донатили. У населених пунктах люди приносили їжу й гроші. А один військовий віддав свою аптечку”, — ділиться 35-річний Петро Дудник, якого на шляху підтримував не лише капелан, але й колеги, благодійники та волонтери.

Відтак ветеранові вдалось реалізувати задумане!