Григорій Янченко родом з міста Ічні, що на Чернігівщині. Під час служби в армії він втратив обидві ноги і пальці на руках, відтоді пересувається на колісному кріслі. Та це не заважає чоловікові допомагати нашому війську. Пенсіонер уже відвідав Кременчук, Полтаву, Черкаси, Дніпро, Тернопіль, Івано-Франківськ, де на вулицях збирав кошти для ЗСУ. А нещодавно побував у Львові. Тут ми й зустрілися.
...Григорія Миколайовича видно здалека. З одного боку його візка — синьо-жовтий прапор, з другого — червоно-чорний. З мініколонки звучать українські пісні. До чоловіка раз у раз підходять люди — обіймають, дякують, кладуть гроші та фотографуються.
“Львів для мене — знакове місто, адже одружився тут, — каже Григорій Янченко. — Моя дружина Тамара навчалася у поліграфічному коледжі. Кожного разу, коли давали відпустку в армії, їхав до міста Лева”. Подружжя разом прожило 51 рік. На жаль, понад три роки тому пані Тамара померла.
“У мене двоє синів, четверо внуків і одна внучка. Старшим онукам по 17 років, а внучці — шість. Маю рідну сестру, яка живе у Гостомелі, а також двоюрідну сестру в Одесі. Ми постійно телефонуємо одне одному, спілкуємося. Але поруч немає людини, яка б підтримувала і надихала, Тамари мені дуже бракує”, — ділиться чоловік.
Після демобілізації пан Григорій працював на домобудівельному комбінаті в Херсоні. А з 2014-го взявся збирати кошти для української армії. “Ось 29 березня буде рівно десять років, як я почав волонтерити”, — уточнює він. До слова, за невтомну роботу Григорія Янченка нагороджено срібним тризубом “Народний герой України”.
Сім місяців Григорій Миколайович прожив в окупованому Херсоні. “Щоранку я виїжджав на вулиці міста з національною атрибутикою, вмикав наш гімн, українські пісні й збирав кошти на підтримку ЗСУ, — мовить далі пан Григорій. — Але 16 вересня 2022 року до мене підійшли представники ФСБ і пригрозили: “Дєда, ти тут катаєшся останні дні”. Товариш, який мене супроводжував, порадив зібрати речі й пожити в його квартирі, доки він знайде для мене перевізника. А через кілька днів після мого від’їзду хтось вдерся у ту квартиру, все там перевернувши”.
Розмову перериваємо — до пана Григорія підходять люди, які тимчасово переїхали до Львова.
“Дядю Гришо, це ж ми — херсонці, — каже жінка з дитиною. На очах у неї сльози. — Пам’ятаю, як ті тварюки (окупанти. — Авт.) стояли на вулицях, а ви перед ними їздили з українською музикою!” “Слава Україні! Героям Слава!” — кажуть одні одним.
“З Херсону мене переправили баркасом через Дніпро, а потім автомобілем вивезли до Запоріжжя. Ми проїхали 14 блокпостів! — згадує чоловік. — Я став збирати кошти у Запоріжжі. І на початку це були дуже великі суми, але з часом вони стали зменшуватися, тож вирішив організувати турне містами України”.
Григорій Миколайович волонтерить без вихідних. Три тижні на місяць він подорожує містами і збирає гроші для ЗСУ, а на четвертий — їде на Схід.
“На зібрані гроші закуповую все потрібне, а далі телефоную командирам. По мене відправляють машину. Наприклад, під час останніх поїздок возив на передову дрони, — розповідає пан Григорій. — За ці два роки їздив на фронт уже понад 15 разів. Загалом з 2014 року зібрав сім мільйонів гривень (з них понад 2 мільйони — за час повномасштабного вторгнення. — Авт.). Можливо, для якоїсь волонтерської організації це не так і багато, але я — волонтер-одинак. Думаю, це непоганий результат”.
Пан Григорій нині допомагає 59-й окремій мотопіхотній бригаді, 25-й окремій повітрянодесантній Січеславській бригаді та одному з підрозділів “Правого сектору”. Провідував і військовослужбовців у лікарні імені Мечникова, що в Дніпрі. “Там спілкувався з ампутантами та пораненими. Старався підбадьорити їх”, — пояснює чоловік.
Цікавлюсь, чи не важко пану Григорію отак цілими днями волонтерити.
“Мій “робочий день” починається приблизно о 10.00, а завершую збори на вулицях близько 17.00. Звісно, годинами перебувати у кріслі нелегко, але я відпочиваю під час переїздів”, — каже чоловік.
Наостанок Григорій Миколайович додає: “Я певен, що ми переможемо і звільнимо нашу країну від окупантів. Важливо, щоб всі українці також у це вірили, підтримували армію. Тоді нам неодмінно усе вдасться”.
