41-річний Петро Катрич почав вишивати давно, ще в юності. Також чоловік плете гачком, робить вироби з бісеру й облаштував у своїй родинній господі етнографічний музей.
Прикарпатець має духовну та філософську освіту, є дяком і регентом хору в храмі святого Архистратига Михаїла ПЦУ, раніше навчав дітей християнської етики у сільській школі. Нині пан Катрич ще й займає посаду керівника бабченського Будинку культури.
Вишивкою Петро Катрич захопився невипадково. Він був наймолодшим сином у сім’ї, і коли всі йшли до роботи й до школи, хлопчик залишався з бабусею Анною. “Вона вишивала не просто майстерно, а філігранно, — згадує. — Я за життя бачив багато різноманітних вишивок, але таких рівнесеньких стібків, один в один, ще не зустрічав. Її роботи — це справді народне надбання нашого села”. Бабуся не просто вишивала, але й гордо носила національний одяг. Цьому й навчила онука — гордитися, що він з поважної сільської родини, що він — українець. “Наприкінці 1980-х років молодь соромилася носити вишиванки. Не те, що тепер, — веде далі співрозмовник. — А я й тоді, й тепер їх ношу і вишиваю”.
Першу сорочку Петро Катрич вишив у 17 років. Її одягнув, коли йшов до сільського храму на Літургію. А як сам почав служити в церкві, то зауважив, що кожного року все менше й менше туди приходить старших людей. Вони відходять у Вічність. А разом з ними — великий пласт народного мистецтва й культури. Тож пан Петро взявся ретельно шукати старовинні сорочки-вишиванки. У когось просив відмалювати, у когось купував, хтось йому дарував, щось знаходив у занедбаному стані на горищі чи серед старого непотрібного одягу. “Ви лише уявіть, що старовинні зразки вишивки були ледь не на смітниках, — емоційно мовить пан Петро. — Ними витирали пил, у рукави від вишиванок засипали різноманітні продукти, скажімо, квасолю. Тому багато втрачено”.
Тож молодий дяк узявся за вишиття. Узори мережив у техніці низинка. Це шиття з виворітної сторони. Вишиваючи низинкою, треба бути особливо уважним та акуратним. Таких умінь панові Петрові не позичати. А низинкою вишивав тому, що вона була притаманна для прикрашання чоловічого та жіночого одягу багатьох карпатських сіл.
Барви на сорочках Петра Катрича — різноманітні, але переважає жовтогарячий (який у Бабчому називають “козацький”. — Авт.), помаранчевий, зелений, вишневий, малиновий, синій, охровий. Візерунки майже всі геометричні. “Я також вмію викроїти та зшити частини сорочки. На одну разом із вишиттям витрачаю до місяця часу”, — продовжує митець з Прикарпаття. На запитання, скільки ж сорочок уже вишив, скромно відповідає, що понад десяток.
Відтворює ініціативний дяк і жіночі прикраси з бісеру: гердани, намиста, силянки, які в селі нерідко називають “плетінками”, “коралєтами” або “торочєтами”, ремонтує давні зразки. Прикраси створює з чеського бісеру, а для ремонту шукає через інтернет саме старий бісер.
А в бабусиній господі пан Петро зробив етнографічний музей, відтворивши там старовинний інтер’єр. У хаті є сіни та одна кімната, в центрі якої — піч із запічком. А ще — старе ліжко та довгі лави, старовинний посуд, речі домашнього вжитку, вишиванки й прикраси з бісеру його авторства. “Це було моєю мрією — створити такий музей. Як і вишити багато сорочок зі старовинними візерунками”, — зауважує прикарпатець.
