Чи не в кожній хаті тут стоїть ткацький верстат. А коли закінчуються осінні польові роботи, жінки беруться за нитки і створюють дивовижні вироби.
64-річна майстриня Ніна Лесик розповідає, що ткацтва її навчали бабуся і мама. Це родинна справа, яка об’єднує кілька поколінь. У жінки досі зберігся старовинний верстат, якому понад 200 років.
“Інколи прокидаюся вночі й планую, яким буде мій наступний виріб, — розповідає жінка. — А буває таке, що навесні кажу чоловікові: “Все, не буду більше ткати, порубаєш той верстат”. Але потім як почну працювати, то зразу на душі стає добре. Візьму в руки килимок — серце радіє. І гукаю чоловікові: “Не рубай, хай ще буде”.
Верстат для ткацтва у пані Ніни, як і в інших жительок села, ручний. Майстриня каже, в ньому не використано жодного цвяха.
А сам процес ткацтва — непростий.
Фото надала Ніна Лесик
“Для виготовлення, наприклад, доріжок за основу беремо спеціальні нитки та кольорові смужки з тканини, які заготовляємо самі, потявши непотрібний одяг, — розповідає пані Ніна. — Це найкропіткіший етап роботи, адже потрібно підібрати колір і нарізати смужки потрібної ширини. Виткати килимок на 2 — 3 метри можна за день. Коли я тчу, то співаю українських пісень. У такий тривожний час війни ця справа дуже заспокоює, помагає відвернути важкі думки”. Свої вироби пані Ніна дарує рідним та прикрашає ними власний дім.
