У новому проекті газети Експрес уродженець Нью-Йорка, який знає всього шість слів солов'їною, спробує пожити як справжній український селянин.
публікація: 15:00 01.10.2018
Американець Майкл в українському селі
Наступні декілька днів стануть чи не найекстремальнішими за все життя цього чоловіка. 36-річний Майкл Корніят зі США вирушає в подорож у село Івківці, що на Черкащині. "Я готовий до шоку, — усміхається Майкл. — На полі був лише двічі в житті, коли нас ще в школі возили на екскурсію. Ніколи не контактував зі свійськими тваринами. Сподіваюся, у цьому селі є душ і туалет у будинку? Інакше я помру в перший же день". Ех, Майкле, тримайся!
Про Майкла
Майкл Корніят носить широкий одяг, на плечах — рюкзак, у вухах — навушники. "Українські друзі часто кепкують, що я одягаюся, наче безхатько. Та у США ми ставимося до одягу значно простіше: футболка, джинси, кросівки — і пішов. Тому в Україні я трохи виділяюся з натовпу", — усміхається Майкл.
Він народився і майже все життя провів у Нью-Йорку. Жив у великому будинку в багатому районі, закінчив хорошу школу, вступив до університету, їздив на престижну роботу гарним автомобілем, купував їжу в супермаркетах та ресторанах.
"Потім працював у банку в Нью-Йорку. Невдовзі придбав собі квартиру, ще мав будинок у невеликому містечку неподалік", — згадує Майкл. Не життя — мед!
"Утім наш банк розформували. Я розійшовся з дівчиною, яка мені дуже подобалася. Мій найкращий друг вирішив переїхати до Праги. Що мені було втрачати? Тож я надумав теж вирушити до Чехії", — пояснює американець.
Однак життя там Майклу не припало до смаку. "Прага занадто велика й шумна. І я захотів щось змінити", — каже. Якось чоловікові запропонували поїхати до Львова — оглянути місто. "Я був захоплений цією ідеєю, — пригадує Майкл. — Ще б — у Львові є вежа Корнякта, пов’язана з моєю родиною. Її збудували у XVI столітті, мабуть, на кошти одного з моїх предків. Я давно мріяв її побачити".
Тож американець поїхав до Львова на кілька днів. А врешті залишився тут жити!
Уже два роки він в Україні. Орендує квартиру, викладає англійську українським студентам — а от сам по-нашому досі не защебетав. "Я прокидаюся, вмикаю телеканал СNN. Тоді йду на роботу, де говорю англійською. А дорогою додому слухаю музику англійською. І потім дивуюся, чому ж мені так важко дається українська", — жартома пояснює причину. Наразі він знає українською слова "можна/не можна", "привіт", "кіт", "пиво" і "дякую".
Крім мови, Майкл не розуміє в Україні ще одного: "Як ви можете їсти гречку? — дивується американець. — Коли мені її вперше запропонували спробувати, я подумав, що це якийсь жарт. Це одна з найдивніших страв, які я куштував!"
Натомість чоловік дуже любить вареники. Особливо — з м’ясом, политі сметаною.
Про Грішу, Валю та Івківці
Американського гостя погодилася прийняти сім’я Григорія та Валентини Куликів. Вони мешкають в селі Івківці на Черкащині. Загалом тутешнє населення — всього 160 людей, із них майже всі — пенсіонери.
Будинки в селі мають скромний вигляд: одноповерхові, ззовні цегляні чи побілені, поряд — криниці, стайні, городи.
Ліворуч від оселі Гріші та Валі — хліви й майстерня, праворуч — накриття, під яким варять їсти на печі. А за домом — садочок.
Кожну будівлю Валя обвішала качанами кукурудзи. "Ні, не для того, щоб вона сохла. Мені просто подобається, як це виглядає. Одразу якось затишніше", — пояснює.
Валя за покликанням — дизайнерка й рукодільниця. Усе подвір’я закладене керамічними фігурками та саморобними ляльками.
Інтернету в Івківцях нема ні в кого. Тож "нагуглити" корисну інформацію — ніяк. Досвід передають із покоління в покоління. Їсти варити вчаться в дитинстві, як доглядати господарство — теж. Про погоду запитують у друзів із села, що слухають радіо. А лікуються народними засобами.
Кулики мешкають в Івківцях дев’ять років. Троє дорослих синів живуть окремо з власними сім’ями.
"Раніше ми жили в Черкасах, — розповідає Валентина. — Гріша був сантехніком, я працювала диспетчером у жеку. Коли вийшли на пенсію, зрозуміли: на 1500 гривень на місяць не проживемо в місті".
Тоді пара й переїхала до Івківців — аби жити, як самі кажуть, із грядки і хліва.
"Пенсії осьо нам вистачає, щоби машину двічі заправити", — скаржиться Гріша. Автомобіль — життєво потрібна річ в Івківцях, які місцеві називають Богом забутим селом. І, здається, мають рацію.
"У нас немає ні медпункту, ні аптеки, ні магазину, — каже Гріша. — Є аптека в сусідньому селі, але там хіба йод чи зеленку купиш. А справді полікуватися нічим".
Тому селяни намагаються допомагати одне одному. Сусіди просять Грішу відвезти їх до лікарні, як щось трапиться, підкинути сумки дітям до міста, а натомість допомагають йому в господарстві. Живуть дружно.
Роботи в пенсіонерів багато. Тож прокидаються, коли сходить сонце, а засинають, щойно стемніє. І цілий день — у клопотах.
Про США Гріша й Валя знають небагато. "Лише те, про що кажуть у новинах. Трампа знаємо, Обаму. А так... ну що там ті американці — люди як люди", — каже Гріша.
Вирушаємо!
...Зустрічаємося з Майклом на залізничному вокзалі. Попереду — далека дорога: спочатку — до Києва, потім — до Черкас, а звідти — в Івківці.
Наш поїзд спізнюється вже на п’ятнадцять хвилин. "В Америці ми рідко користуємося залізницею, це дуже дорого! Нам дешевше обходяться перельоти. А в Україні — навпаки, доводиться звикати спати на поличках", — каже Майкл.
Заходимо у вагон, знаходимо свої місця. Майкл розстеляє постільну білизну й залізає на полицю. "Може, відчинити вікно? Нічим дихати!" — пропонує американець. Соррі, Майкле, вікна в нашому купе не відчиняються.
"Може, попросити ввімкнути кондиціонер?" — не втрачає надії хлопець. Ех, Майкле, скільки всього тобі ще треба дізнатися...
...Ранок починається під жваву розмову жіночок на нижній полиці, вони сьорбають каву й жують варені яйця.
Майкл повертається обличчям до стіни, вкривається з головою і намагається ще трохи поспати. Та заходить провідник, хапає його за ногу й будить, оголошуючи: "Киїїїїїв".
У столиці нам треба пересісти на автобус до Черкас.
"До переїзду в Україну я користувався автобусом двічі в житті, — каже чоловік. — Завжди пересувався власним автомобілем. У США без машини не обійдешся. В Україні магазини на кожному кроці, а мені до найближчого було два кілометри".
Приїжджаємо на автовокзал у Києві. "Звідси немає рейсів на Черкаси, — пояснює касирка. — Їдьте на станцію метро "Харківська". Знайдете автобуси просто на зупинці".
Перекладаю ці слова Майклові на англійську. Він злегка піднімає брови й перепитує, чи все правильно зрозумів: "Тобто автобус не має розкладу? І квитків на нього в касі не купиш? Як це?"
А ось так! Їдемо на зупинку, потім на іншу й ледь-ледь знаходимо потрібний автобус. Просимо водія покласти Майклову сумку в багажник, а шофер відповідає: "Покласти ти можеш, але раніше, ніж на кінцевій, я тобі речей не віддам. Нема часу!"
Американець уже зрозумів, що сперечатися з українськими водіями — марна річ, тому тягне сумку в салон автобуса.
Рушаємо. За два роки в Україні Майкл уже збагнув, що таке українські дороги. Та досі дивується: "Ніде в США я не бачив таких шляхів. Найбільше мене дратує навіть не те, що ними незручно користуватися, а те, що це забирає багато часу! Замість того щоб зробити щось корисне, треба волочитися автобусом, який обминає ями. Кожна поїздка в українському транспорті може стати пригодою".
У Черкасах пересідаємо на інший автобус до села. Ще годину стрибаємо на дедалі більш ямистій дорозі. І ось — на пагорбах Івківців розкинулися хатинки.
"Десь так я й уявляв українське село, — каже Майкл, дивлячись із вікна автобуса. — Правда, думав, тут люди живуть у самотніх хатках серед лісу. А в мене й сусіди будуть!"
61-річний Гріша та 63-річна Валя обіймають Майкла за українським звичаєм. Той сором’язливо каже: "Добри ден". Віддає їм подарунки: картину з Бруклінським мостом та глиняний посуд для запікання страв у печі.
Американець був переконаний, що цивілізація закінчується просто за містом, тож хотів придбати інший подарунок. "Може, купити їм шампунь чи мило? Вони ж не можуть такого придбати", — міркував. Добрий Майкл! Утім поки що необізнаний!
Гостини і перші враження
Господарі запрошують до столу. На столі — борщ, картопля, печінка, салат, домашній хліб та мед із власної пасіки. Сідаємо до вечері.
Гріша одразу пропонує гостеві оленячу печінку. "Сам уполював звіра!" — хвалиться. Мисливство — його найбільше хобі. Майкл відмовляється. Пояснює — болить шлунок.
Валя та Гріша переглядаються й вигукують: "Тобі треба з’їсти кизил із кісточкою!"
Поки жінка шукає сушені ягоди, Гріша приносить жмут якоїсь трави. "Треба з цього зробити чай, дуже добре допомагає травленню".
Майкл розгублено крутить головою. "А може, є якась таблетка?" — запитує. Гріша приносить пластинку знеболювального, та наполягає на цілющому чаї з невідомої рослини. "Звикай до натурального! А то в Штатах травитеся тими ліками", — каже Майклу.
...Тим часом американець сьорбає компот. "Такий смачний! — прицмокує. — Найкращий компот на моїй пам’яті. У кав’ярнях
він геть не такий, штучний якийсь. А у США ми такого взагалі не п’ємо".
Валя задоволено всміхається — дуже любить, коли хвалять її страви.
"А де у вас вбиральня?" — питає американець. "Он-но", — відповідає Гріша і вказує на дерев’яну споруду в садку. Майкл розгублено дивиться на туалет, а потім знову на господарів. Ну що робити? Йде.
"Я ніколи в житті не бував у таких вбиральнях. Там пахне просто жахливо, — ділиться потім враженнями. – Та я ось собі подумав: люди ходили у вбиральні надворі тисячі років. То може, це не вони диваки, а я?"
Після вечері Майкла вкладають спати на українську грубку. "Тобі не твердо?" — перепитує господар. "Ні-ні", — відповідає той.
Коли Гріша йде, Майкл кладе під спину власне покривало. Правильно, бути ніжним у селі — погана ідея.
"Тут усе по-справжньому, — роздумує чоловік перед сном. — Жодних електронних рятівників, ніяких витребеньок. У селі ти той, ким ти справді є".
До кімнати заходить Гріша: "Ну що, Майку? Завтра прокидаємося о шостій. Будемо гарбуз свиням терти. Потім треба погодувати собак, курей, качок. А опісля підемо на город поратися". Махає рукою і заклопотано біжить до іншої кімнати.
"Ще гарбузи Мішкині треба привезти. І не забудьте пересадити смородину!" — гукає Валя із сусідньої кімнати.
"А я завжди прокидаюся о десятій-одинадцятій... Ось і перше випробування", — тихо промовляє американець.
Ну що ж, пригоди Майкла в українському селі починаються.
Уже в наступному номері "Експресу" ми розкажемо про те, як Майкл пас і доїв корову, годував свиней, збирав кукурудзу, возив на тракторі гарбузи, допомагав сусідці Шурі носити воду з криниці та готував для селян американські бургери.
To be continued! :)
Фото Ярослава СТАНЧАКА
