Чимало господарств скаржаться на дефіцит кадрів, адже багатьох працівників мобілізували. Кажуть, що нині трактористи на вагу золота.
“У сільському господарстві потрібні чоловічі руки. А їх нині дуже бракує, — зауважує фермерка з Київщини Катерина Шаповал. — У мене працював один тракторист, але й він пішов захищати країну. Мій трактор стояв два роки, і досі простоює. Нікого не можу знайти. На щастя, я в добрих стосунках з іншими фермерами, то вони надають мені послуги з обробітку землі, приїжджають зі своєю технікою. Колись, у молодості, я і сама на тракторі працювала, а тепер, коли мені 54 роки, кермувати сільгосптехнікою важко”. Катерина Шаповал фермерує з 1991 року, має загалом невелике господарство — 50 гектарів землі. Каже, що цьогоріч відмовилась від вирощування пшениці. Бо з початком повномасштабного вторгнення виникла проблема з логістикою, зерно дуже важко вивезти, знизилась також закупівельна ціна, а витрати на вирощування зросли. “Сіятиму ріпак, соняшник, кукурудзу. Зерно цих культур збути легше. Тільки б вродило”, — мовить співрозмовниця.
Фермер Петро Вовк з Пустомитівського району, що на Львівщині, до роботи у своєму господарстві залучив усю родину. Каже, що працюють по 12 — 13 годин. Садять овочі, сіють пшеницю, сою і гречку.
“Раніше у мене офіційно трудилися 18 осіб, нині залишилось вісім працівників. Трьох мобілізували, деякі самі звільнилися, — розповідає Петро Вовк, — Але я все розумію. У країні війна. Фермери мусять подавати інформацію про всіх найманих працівників у ТЦК. Тому деякі чоловіки призовного віку не хочуть офіційно працевлаштовуватись. Доводиться самому сідати за кермо трактора й працювати до пізньої ночі. Та я не скаржуся, бо кому нині легко”.
Сергій Кутній з села Новопавлівка на Дніпропетровщині має 100 гектарів землі. І також змушений обробляти їх сам. Фермер каже, що тракторист звільнився, бо йому не дали броні. Напевно, влаштувався в інше господарство неофіційно.
“Та сію, але хтозна, чи вдасться зібрати врожай, — бідкається пан Сергій. — Бо вже за 35 кілометрів від нас відбуваються бойові дії. Важко. Зросла вартість імпортних мінеральних добрив, засобів захисту рослин. А закупівельні ціни дуже знизилися. За тонну соняшника дають 11 тисяч гривень, пшениці — 4,5 — 5 тисяч. Доведеться економити і на добривах, і на засобах захисту рослин”.
Тим часом фермер із Чернігівщини Іван Якуб, який пережив окупацію, вважає, що безвихідних ситуацій немає. Він став запрошувати на роботу трактористів-пенсіонерів.
“Маю в оренді 1200 гектарів, — розповідає. — Цього року сію все, що сіяв торік, — кукурудзу, соняшник, овес, просо. Часто і сам беруся за кермо трактора й обробляю поля. А що робити?! Сидіти і бідкатися? Це не діло. Бо хто тоді буде країну годувати?! Поки хлопці на фронті воюють, ми тут, у тилу, повинні працювати. Головне, щоб встояла держава. Я був в окупації 32 дні, знаю, що це таке, коли ворог господарює на твоїй землі. Не дай Боже це знову побачити й відчути”.
Гудуть трактори й на полях Миколаївщини, попри постійні обстріли цього регіону. “Сіємо льон, коріандр, ярий ячмінь, — розказує власник агрохолдингу Юрій Кормишкін. — Вносимо добрива під озимий ріпак. Робота не завжди безпечна. Минулого року я разом із трактористом підірвався на міні, дістав поранення. Якраз коли обробляли землю під ярі культури. На щастя, все минулося. Нас не зламати. Україна неодмінно буде з хлібом”.
