Хтось втратив сім'ю, хтось - здоров'я, кар'єру, мрії. Як змінилося життя тих, хто постраждав 18 - 20 лютого під час Революції Гідності, та чи шкодують вони, що все склалося саме так.
Минуло 6 років із часу розстрілів на Майдані Незалежності у Києві. 18 — 20 лютого 2014-го стали одними з найстрашніших днів незалежної України. Революція Гідності поділила життя країни на “до” і “після”. А як вона вплинула на життя тих, хто був у епіцентрі подій на Майдані? Спецсторінки “Експресу” присвячені вражаючим сценаріям життя учасників Революції.
“Більше не їжджу на заробітки в Росію”
35-річний Руслан Фіголь, який 20 лютого 2014 року отримав кулю у живіт, відкрив в Івано-Франківську власний бізнес — за гроші, які держава відшкодувала за поранення.
“Мене часто запитують: чому я пішов на Майдан? А я просто хотів, щоб мої діти жили у вільній, некорумпованій державі, — починає розповідь чоловік. — Переді мною був вибір: або я йду на Майдан боротися за щасливе майбутнє моєї країни, або залишаюся пасивним спостерігачем вдома. Так я не міг. Тож наприкінці 2013-го разом з товаришами з Долини відправилися до Києва”.
Перед тим, як згадати події 20 лютого, чоловік на хвилину замовкає.
“Усе трапилося на вулиці Інститутській, — перериває мовчанку Руслан Фіголь. — Вранці я і мої друзі вже стояли на варті. Приїхали, бо дізнались, що 18 лютого був штурм. Я мав дерев’яний щит і гірськолижний шолом. Усе було, наче у сні... Пам’ятаю, як ми лежали на землі, закриваючись щитами. Я бачив, як люди падали від пострілів... Пам’ятаю, перелазив через паркан і відчув шалений біль... Упав. Мене поранили в живіт, куля вилетіла наскрізь через тазові кістки”.
Пораненого Руслана біля барикад знайшов його сусід. “Пам’ятаю, що опинився у “швидкій”, кричав від болю”, — згадує майданівець. У лікарні він пробув 5 днів, переніс 2 операції. Потім — ще 3 операції у Польщі та двомісячний курс реабілітації.
Руслан каже, що дуже хотів захищати Україну в зоні АТО, але через хвору ногу не може цього зробити. Тож взявся за волонтерство.
Чоловік зізнається: раніше, аби заробити копійчину, їздив на заробітки до Росії. Після Революції Гідності — ні ногою туди. Зайнявся фермерством — вдома, в Україні.
Стартовим капіталом стали 700 тисяч гривень, які отримав від держави за поранення на Майдайні.
“У 2016 році знайшов ділянку землі, яку взяв в оренду, купив кущі лохини, посадив їх, — розповідає Руслан Фіголь. — Та згодом почалися проблеми: дружина орендодавця сказала мені забиратись з цієї землі... У ніч на 8 липня мені зламали кущі на суму 400 000 гривень. Ситуація досі не вирішена і перебуває у судах”.
Фермер зізнається: неприємно, що люди так вчинили. Та запевняє: налаштований оптимістично.
“Щоб і країна, і люди змінилися на краще, потрібен час, — каже майданівець. — Я стараюся жити з чистою совістю, категорично не даю хабарів, цього вчу своїх дітей. Впевнений: зміни починаються з кожного з нас.
Головним уроком, який я виніс з Революції Гідності, є те, що одна людина може бути міцніша, ніж велика армія, якщо знає, за що бореться, і живе цим”.
“У мене розпалася сім’я, дружина — на боці Путіна”
Кримський татарин, майданівець Аблязіз Усеїнов твердо вирішив боротися за свободу та незалежність України. Тим часом його дружина прийняла російське громадянство.
...Ми йдемо разом до алеї Героїв Небесної сотні. 30-річний Аблязіз Усеїнов коротко каже: “Важко згадувати ті події...” Він приїхав на Майдан відразу після побиття студентів у 2013-му. Каже — ця подія глибоко зачепила його душу.
“Я був у другій сотні Святослава Хороброго. Ми стояли на барикадах. Разом з Сергієм Нігояном грівся біля бочки, слухав, як він читає вірші Шевченка”, — пригадує чоловік.
У ніч з 18 на 19 лютого Аблязіз передавав на передову бруківку й шини. “Під час штурму мені зламали щелепу, — каже чоловік. Через це він досі не може нормально розмовляти. — Били нещадно. Я довго не міг встати. Та зібрав волю у кулак, підвівся, побачив, що коїться навколо... Допомагав виносити поранених...”
Щойно почалася війна на Донбасі, чоловік записався добровольцем у батальйон “Айдар”. Потім перейшов у 24-ту бригаду, далі — в 26-ту бригаду морської піхоти.
Тим часом його дружина прийняла російське громадянство, влаштувалася у правоохоронні органи РФ. “Тепер налаштовує сина проти рідного батька”, — з сумом каже чоловік. Утім Аблязіз усе одно не шкодує, що свого часу пішов на Майдан — боротьба була варта всіх його зусиль.
Чоловік додає, що сьогодні дуже сумує за Кримом. “Хочеться побачити маму, піти на могилу батька, — каже Аблязіз. — Я не зміг приїхати на його похорон... Та попри все, вірю, що росіяни заберуться геть з моєї Батьківщини”.
Аблязіз тепер працює таксистом. Часто за кермом — у вишиванці. Щороку в річницю розстрілів він купує квіти та йде на Майдан. Тихо згадує всіх побратимів із Небесної сотні.
“Зміни в країні залежать не лише від влади та політиків, а й від кожного з нас, — резюмує чоловік. — Я зрозумів це під час Революції Гідності”.
“Якщо я вижив, значить, маю приносити користь Україні”
Микола Рудик, якому на Майдані куля поцілила в око, всі свої спортивні перемоги присвячує Україні. Микола Рудик — реабілітолог, працював із дітьми, хворими на ДЦП. Отримав звання майстра міжнародного класу з легкої атлетики. Він — марафонець. Новина про те, що на Євромайдані побили студентів, застала чоловіка на змаганнях у Франції. Придбав квиток на найближчий рейс та вирушив додому.
На Майдані був помічником коменданта наметового містечка. У ніч з 18 на 19 лютого Микола Рудик виносив поранених із Будинку профспілок. Раптом снайперська куля влучила в око — застрягла за декілька міліметрів від мозку...
Кулю дістали під час операції у Польщі. Відновити зір на одному оці вдалося, частина обличчя залишилась паралізована. Майданівець погано чує на праве вухо, через контузію дуже часто болить голова.
“Коли поверн у вся з Польщі додому, постійно молився, просив вибачення у побратимів, що мене нема в списку Героїв Небесної сотні, — каже чоловік. — З часом прийшло розуміння — якщо залишився живим, значить, не просто так. Значить, повинен бути корисним для свого народу та країни”.
У 2017 році Микола Рудик представляв нашу державу на 42-му марафоні морської піхоти США у Вашингтоні й першим здолав дистанцію у 42 кілометри 195 метрів. Тоді цим тріумфом захоплювались мільйони й дивувались, як після пережитого можна мчати, наче ракета. Вінничанин пояснював: “Усе заради України”.
“Я не шкодую, що був на Євромайдані, не розчарований Революцією Гідності, — вважає Микола. — Біда в тому, що ми так багато втратили. Якби не проблема з оком, я вже давно був би на військовій службі, колись довгий час служив у прикордонних військах...”
Роковини розстрілів Небесної сотні він зустрічатиме в Одесі, де проходить реабілітацію. “Піду до місцевого Будинку профспілок. Куплю квіти, запалю свічку та вкотре молитимусь, — каже Микола, і на прощання додає: — Ми маємо не просто пам’ятати Небесну сотню, а цінувати її подвиги”.
“Юристом я не став, після Майдану обрав інший шлях”
Поранений на Майдані Григорій Кондратенко хотів працювати правозахисником, та після Революції Гідності полишив мрію, пішов воювати на фронт, а тепер допомагає військовим реабілітовуватися.
Григорій потрапив на Майдан у 21 рік. Вчився на юриста. Втім облишив усі свої справи й фактично оселився на Майдані.
18 лютого 2014 року Григорій отримав вогнепальне поранення. “Це було у Маріїнському парку, — розповідає він. — В той день планувався піший хід до Верховної Ради. Самооборона Майдану, яка все це координувала, наполегливо просила не брати з собою жодних засобів для самозахисту, мотивуючи, що це буде мирна акція. Але все пішло не так. По нас стріляли з травматичної зброї, несамовито били кийками, у нас кидали світлошумові гранати. Один із силовиків тоді впритул вистрелив мені в ногу”.
З вибитими зубами й простреленою ногою хлопця вкинули до поліцейського автозаку. “Я просив медичної допомоги, бо нога сильно кровила, але мені дали лише шарф із написом “Україна — Польща Євро-2012”, яким я самотужки якось перев’язався”, — пригадує чоловік. Пораненому Григорію “шили” організацію масових заворушень і погрожували роками в’язниці. Лише вранці наступного дня його прооперували в лікарні. На Майдан він повернувся вже після розстрілу Небесної сотні. Мрію стати юристом Григорій відклав. Пішов добровольцем у зону АТО. Служив у батальйоні Кульчицького. Був у боях на горі Карачун та у Дебальцевому. “Після двох років служби повернувся додому з бажанням робити щось важливе”, — каже Григорій Кондратенко.
Григорій ініціював у рідному Калуші на Івано-Франківщині створення громадської організації, що об’єднала атовців міста й району. Став координувати програми реабілітації для наших військових.
“Правозахисником я так і не став, — каже Григорій Кондратенко. — Натомість перетворив власне хобі на елемент програми реабілітації для інших військових. Ми стали пропагувати походи в гори, сплави по Дністру та інші види активного відпочинку, які дають хлопцям після повернення з АТО/ООС нові сили, енергію, відволікають від негативних думок”.
А три місяці тому Григорій став гірським рятувальником. Дислокується на карпатській горі Піп Іван. Що ж до його поранення на Майдані, то прокуратура кваліфікувала це як легке тілесне ушкодження. “Бажання доводити в судах, що травми були серйозніші, не хочу”, — резюмує майданівець.
Запитую наостанок, чи не шкодує, що шість років тому пішов на Майдан. “Ні”, — твердо відповідає, але додає, що певне розчарування таки є. Насамперед через “політичну недалекоглядність нашого народу”.
“Я розчарований в українському суспільстві. Не всі зрозуміли те, що ми здобули ціною жертв, — пояснює чоловік. — Зовсім не шкодую про те, що був на Майдані. Там усвідомив: не можна марнувати жодної хвилини життя”.
“Я переніс чотири важкі операції”
Лучанин Олександр Нечипорук отримав 8 вогнепальних поранень на Майдані. Минуло чотири роки, поки він повернувся до повноцінного життя.
“Коли нині мене питають, навіщо тобі все це було, я дуже серджуся, — каже батько трьох дітей, 35-річний Олександр. — У такий критичний момент, як тоді, кожна людина на Майдані була на вагу золота, я не міг не піти”. Олександр був учасником “Волинської Січі”.
20 лютого, третій день обстрілів. Український дім, де базувалась волинська сотня самооборони, уже захопили. Побратими Олександра пішли на барикади першими, першими й під кулі потрапили, шестеро не повернулись додому. Лучанин одягнув будівельну каску, респіраторну маску на обличчя, а тіло прикрив великим шматком металевого паркана. І рушив у бій.
“Стріляли по наших хлопцях, вбивали. І ми теж йшли під кулі, аби відтягти поранених, захистити себе, — каже він. — Це наче ланцюгова реакція. У якийсь момент я відчув різкий біль у коліні. Зрозумів, що мене поранили. На той час інших поранень я навіть не відчував, хоча потім медекспертиза налічила на моєму тілі 8 вогнепальних поранень.
Якийсь час я ще навіть біг, але потім став повзти, аби відійти на безпечну відстань. Кулі свистіли, по мені “лупили”, поранили руку. Отой шматок огорожі, мій “щит”, був, як решето. А все навколо — залито кров’ю... Хтось підхопив мене й допоміг вибратись”.
Олександр каже: коли йшов на Майдан, то розумів, що з ним може статися. “Але я мав відчуття, що “мій день” ще не настав, молився та просив у Бога, аби тільки не поцілили в голову чи груди. За руки і ноги я не просив...” — пригадує. З того дня життя Олександра Нечипорука, або ж Сенеки, як називали його побратими, справді розділилось на “до” та “після”.
“У мене був повністю розтрощений суглоб, фактично 10 сантиметрів кістки не було, — пригадує майданівець. — Вчасно не зробили чистку коліна, пішла сильна інфекція. Коли я потрапив у лікарню польського Перемишля, то мені сказали — ще день, і міг би вже не жити. Суглоб треба було міняти, і це погодились зробити медики зі США. Там мені поставили половину донорського суглоба, але згодом сталось відторгнення. Коли я терміново прилетів до США вдруге, знову потрапив на операційний стіл, суглоб викинули і сказали чекати, коли організм відновиться”.
Олександр не міг нормально пересуватись. Ходив на милицях, нога була у спеціальних стержнях. Лише через два роки ситуація стабілізувалась. “Я знову полетів до Америки, — каже Олександр. — Там мені дуже допомогли, клініка зробила операцію за свій кошт — завдяки сенатору Роберту Портману, який активно підтримував Майдан. Операція коштувала 100 тисяч доларів. Ногу врятували, поставивши титановий суглоб”.
Після довгих років реабілітації Олександр повертається до звичного ритму життя. Займається вантажними перевезеннями та торгівлею. У нього — троє дітей: Юля, якій незабаром виповниться 10 років, 7-річний Матвійко та майже 3-річна Міланка.
Наприкінці нашої розмови Олександр каже: на Майдані почала відроджуватись українська нація. “Що нині найважче? — повторює він моє запитання. — Болить те, що жодна людина, яка стріляла по нас, не була покарана. Мало того, декого зі злочинців просто відпустили. Коли зло не покарати, то воно зростає”.
“Я не хочу емігрувати”
Медсестра-волонтерка з Майдану Олеся Жуковська, в яку поцілив снайпер, відмовилася від усіх пропозицій жити за кордоном. Каже — бачить своє майбутнє лише в Україні.
Фото Олесі Жуковської, яка тримається рукою за скривавлену шию після пострілу снайпера у лютому 2014 року, облетіло чи не весь світ. Тоді, каже вона, їй просто пощастило залишитися живою, хоч сама собі в кареті швидкої допомоги винесла вирок, написавши “Я вмираю” на своїй сторінці у фейсбуці.
Дівчина родом із містечка Кременець на Тернопільщині. Тут закінчила медучилище й за скеруванням поїхала на роботу до Монастириської районної лікарні.
Коли дізналася про побиття студентів на Майдані, зібрала рюкзак і рушила спеціальним автобусом до столиці.
Вранці 20 лютого біля Лядських воріт її підстрелив снайпер. Медики оперативно доправили поранену дівчину до лікарні. Олеся запевняє, що ні про що не шкодує. “Я би нічого не змінювала в своєму минулому, — каже дівчина. — Я би знову пішла на Майдан, навіть знаючи, що мене чекає”.
Після Революції Гідності Олеся переїхала до столиці й вступила до Київського медичного університету. Вивчилася на офтальмолога, нині є інтерном.
Дівчина каже, що одразу після Майдану до неї була прикута увага багатьох медіа, громадських активістів і політиків. Були пропозиції переїхати за кордон, але Олеся відмовилася.
“У мене немає цілі жити десь за межами України. Мені комфортно в Києві”, — аргументує дівчина.
Насамкінець Олеся Жуковська каже: їй сумно спостерігати за тим, що відбувається навколо справ Майдану, коли люди, які займалися розслідуванням, звільнені, справи фактично закриті, а беркутівці, які розстрілювали протестувальників, розгулюють на свободі...
Оксана СТУСЯК
Леся РОДІНА
Вікторія ТРУДЬКО
Тетяна КІНДЮХ
Олена КОВАЛЬСЬКА
Юлія АРОНОВА
