У мого співрозмовника чимало поважних звань та регалій — від лауреата Шевченківської премії до Героя України. Анатолій Паламаренко і сьогодні виходить на сцену. Хоча 12 липня майстрові художнього слова виповниться 85...
— На скільки років почуваєтесь у душі, Анатолію Нестеровичу?
— У душі? (Усміхається). Ви знаєте, я викладаю у двох вишах — музичній академії та педагогічному університеті. І молодь, до якої приходжу, змушує мене бути енергійним та здоровим. Тож на 85 точно не почуваюсь... Хоча прекрасно розумію, що це уже той вік, коли треба підбивати підсумки. Тим більше, що нині триває війна. Уже друга в моєму житті. (Зітхає).
— До речі, де вас застало повномасштабне вторгнення Росії?
— У рідному Макарові на Київщині. Його тоді жахливо бомбили, бо окупанти йшли до столиці. Тож довелося сидіти в погребі... На щастя, одна студентка домовилася, що нас прихистять на Західній Україні. Так я опинився у Старому Самборі на Львівщині. У чудових людей, які стали ріднішими за рідних. І пробув у них півтора місяця — до звільнення нашої області. А потім повернувся додому.
— Ви об’їздили з концертами Україну вздовж і впоперек. А яким був найбільший і найменший зал, де доводилося виступати?
— Якщо говорити про найменшу аудиторію, то нещодавно я виступав перед сорока глядачами. Вони завітали на зустріч у музичний салон, що діє при столичній філармонії. Я був не на сцені, як зазвичай, а разом із ними. Тож міг бачити, як у людей горять очі. Тобто, як вони реагують на моє слово. Це було приємно... А якщо згадати найбільшу аудиторію, то це — київський палац “Україна”, який вміщає майже 4 тисячі глядачів.
— Знаю, що ви багато гастролювали з Дмитром Гнатюком. Ця співпраця з роками переросла у дружбу?
— Так. Я йому був як рідний брат. Ніколи не забуду наші поїздки Україною. Чого тільки не ставалося. Скажімо, якось ми мали виступати в одному із сіл на Дніпропетровщині. І треба ж такому статися, що, сходячи з поїзда, він упав на перон (від вагонних східців була дуже велика відстань) і травмував тазову кістку. На щастя, потім виявилось, що це не перелом, а тріщина. Дмитра Михайловича принесли у зал на ношах і навіть у такому стані він виконав дві пісні!
Уявіть, наскільки ця людина була відповідальна. Ніколи не забуду також останній виступ у Тернополі. Тоді Гнатюк був уже похилого віку. Під час виконання “Чорнобривців” якраз скерували прожектор. Дивлюся з-за куліс і бачу, що в нього викотилась сльоза — як намистина, як діамант. І вона так засвітилася під тим променем, що в залі всі завмерли, а в мене серце ледь не вискочило з грудей. Знаєте, Дмитро Михайлович кожну пісню пропускав через свою душу!
— Ваш робочий інструмент — голос. А як ви його бережете?
— Ніколи особливо не беріг. Це все — від природи. Скажу вам по секрету: у мене дуже великі гланди. (Усміхається). Я їх ніколи не чіпав і вони мене не підводили. До речі, колись навіть думав вступати до консерваторії, але потім відбулася мутація голосу. (Сміється). Довелося йти у театральний інститут. Та й туди я потрапив не з першого разу... Сьогодні я ще можу заспівати, коли з’являються натхнення і можливість, але це вже не той співочий голос, що був колись. Натомість розмовний голос лишився.
— Цікаво, а ви ніколи не курили?
— Ні. Хоча хлопці намагались мене навчити. Я ж із десяти до сімнадцяти років пас худобу — і свою, і колгоспну. Не раз мені казали: “Толіку, набери диму на повні груди та промов, а де мої коні?” Якось я все ж піддався вмовлянням, затягнувся та як закашлявся. (Усміхається). Після того випадку мені нічого не хотілося. Я більше ніколи не брав до рук сигарети. Ну його, те куриво, до чорта!
— Озираючись назад, на прожиті роки, нічого не хотілось би змінити? Якби була така фантастична можливість...
— Я би хотів одне: повернути свого молодшого синочка Оксеника, який відійшов у 28 років від невиліковної хвороби — проклятої онкології. Я б усе віддав — нагороди, звання, повагу людей, їхню любов, якісь матеріальні статки, пішов би по світу “бомжем”, аби тільки він був живий... Що тоді допомогло мені пережити таке горе? Підтримка наших людей, які розділили його зі мною.
— Ви — народний артист України. А як ставитеся до тих співачок, які теж мають це звання, але служать нині ворогові?
— Я не вважаю їх народними артистами і взагалі — представниками цієї професії. Якщо вони народились та виросли тут, але не мають любові до України й українців, це... Це духовні перевертні. Я їм руки ніколи не подам... Для мене ж Росія — назавжди ворог. Лютий ворог. Дикий ворог!
