Олена родом із Вінниччини, Андрій — з Рівненщини, а зустрілися вони у Львові, куди переїхали кілька років тому. Згодом молода пара побралася, народилася донечка Юстина. Але в їхніх серцях було так багато любові до знедолених дітей, що вирішили започаткувати будинок сімейного типу. Хоч шлях до цього був довгий.
...У двоповерховому будинку площею понад 240 квадратних метрів просторо, затишно й гамірно. У вітальні на великому дивані навпроти ошатно прибраної ялинки діти переглядають мультфільми, поряд — кухня з чималим столом, двома плитками й холодильниками, на яких серед численних фотографій дітей — список з восьми правил цієї родини. Головне з них — любити одне одного. Разом із господарями усамітнюємося в окремій кімнаті, двері якої залишаються відчиненими.
“Я родом з багатодітної родини. У моєї мами — чотири сестри, у батька — троє братів і сестра. У мене ж — двоє молодших братів, а от двоюрідних — понад сорок. Ба більше, моя хрещена мама виховала трьох рідних дітей, а тоді прийняла на виховання ще трьох”, — розповідає голова великої родини Андрій Видюк, який працює в ІТ-сфері. Професійне життя дружини Олени завжди було пов’язане з дітками. Спершу вона працювала у школі педагогинею-організаторкою, керівницею гуртків, викладала предмет “християнська етика та мораль”. А переїхавши до Львова, влаштувалася вихователькою в садочку.
Скриншот відео з сайту ЛМР
“Якось мене запросили відвідати діток в інтернаті. Відтоді зрозуміла, що вже не можу бути осторонь їхніх доль, — ділиться 30-річна Олена. — Тож брала участь в організації таборів для дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах. Там і познайомилася з Андрієм. Ще до початку наших стосунків ми пройшли курси наставництва — це така форма опіки. Наставники мають щотижня зустрічатися з дітками, сприяти їхньому розвитку та соціалізації”. Тож молоду пару поєднало не лише кохання, але й прагнення допомагати дітям-сиротам і тим, хто залишився без батьківського піклування. “Ми мали стати наставниками для кількох дітей з НРЦ “Мрія”, налагоджували з ними контакт. Але після початку повномасштабного вторгнення одних дітей евакуювали за кордон, інших забрали в сім’ю, — каже 23-річний Андрій Видюк. — Крім того, намагалися стати наставниками дітей з іншого інтернату, але директор вирішив, що їм це не потрібно”.
У перші дні великої війни батько Олени добровільно долучився до лав ЗСУ. Невдовзі після того, 27 березня, молода пара побралась. Минулого літа у подружжя народилась донечка Юстина. Попри це, вони багато часу приділяли вихованцям Центру підтримки дітей при ліцеї “Просвіта”. “Торік під час зимових канікул там проводили ремонт у кімнатах дітей, тож нас спитали, чи зможемо прийняти когось з діток на вихідні, — провадить далі Андрій Видюк. — Звісно, ми погодилися. Так до нас уперше потрапила 11-річна Соломія”. Подружжя давно було знайоме з дівчинкою та її п’ятьма братами й сестрами. А от трьох молодших виховували в іншому закладі. “Якось волонтери надіслали нам їхні фотографії, ми розплакалися, — ділиться Олена. — Було так важко усвідомлювати, що ці малюки зовсім самі”.
Вони чудово провели час, Соломія гарно бавилась із Юстинкою. А в понеділок зранку дівчинка сказала, що не хоче повертатись до школи, просила, аби її залишили. “Ми намагались пояснити зрозумілою дитині мовою, що не можемо цього зробити. Бо, мовляв, нас сваритимуть, до того ж її чекають у школі”, — розповідає Олена Видюк. А її чоловік додає: “Усю дорогу Соломійка мовчала, та й нам було дуже важко її віддавати. Тоді ми зрозуміли, що патронатна сім’я нам не підходить. Адже щоразу потрібно буде прощатись із дітьми, а ми цього не вміємо”. До того ж при зустрічі Соломійка завжди питала: “Коли ви мене заберете”?
Відтоді подружжя почало думати про прийомне батьківство. Навесні минулого року Андрій з Оленою пішли в службу у справах дітей і заявили про намір створити дитячий будинок сімейного типу. “Нам одразу запропонували прийняти дев’ятьох рідних братів та сестер, серед яких — Соломія. А ми саме про них і думали”, — з усмішкою згадує Андрій. Коли розказали про свій намір батькам, ті спочатку були шоковані від несподіванки, але зрештою благословили.
“Дітей двічі вилучали із сім’ї. Вдруге це сталось два роки тому, коли молодшому Левчику був рочок. Усі діти мали проблеми зі здоров’ям, зокрема, слабували на важку інфекційну хворобу, тож спершу проходили лікування. А четверо хлопців від народження мають гемофілію (незгортання крові), відтак потребують пожиттєвого лікування”, — зауважує Олена.
Наприкінці жовтня до будинку сімейного типу переїхали шестеро братів і сестер. Аби налагодити спільне життя, прийомні батьки запропонували їм спільно скласти правила. “Ми проти того, аби прописувати чіткий режим з побутовими обов’язками, бо прагнемо, аби діти почувались тут комфортно. Тож запропонували більш сімейний режим, аби вони розуміли, що ми — сім’я”, — пояснює Андрій Видюк, тримаючи на руках донечку Юстину.
“Але певні правила все-таки потрібні, аби уникнути хаосу”, — додає дружина. Тож старші діти запропонували від себе, зокрема, таке: не лаятись і не битись, а діти після 10-ти років самі зголосилися мити посуд. Подружжя певне, що в такий спосіб діти хотіли пересвідчитись, чи їхню думку візьмуть до уваги. “Відтак у нашому побуті все відбувається природно. Якщо просимо про допомогу, наприклад, почистити картоплю, діти відгукуються”, — каже Олена Видюк.
Фото авторки
19 грудня до оселі переїхало ще трійко менших діток. “Левчику невдовзі виповниться три роки, Тихомиру — вже п’ять, Матвію — сім, Поліні — вісім, Ярині — 10, Соломії — 11, Назару — 13, Ростику — 14, Мирославу — 16”, — не задумуючись, перелічує Андрій Видюк.
Зранку 24 грудня сім’я відзначала 13-й день народження Назарія, який замовив на подарунок костюм улюбленого супергероя. Але згодом сказав, що, мовляв, з костюма виросте, тож захотів гвинтокрил на пульті управління та ігрову приставку. А ввечері родина зібралась за великим столом із традиційними стравами. “Попри те, що наші діти жваві й непосидючі, на Святвечір спершу помолились із нами, а тоді чемно поводились за столом, — ділиться Олена Видюк. — Опісля бавились у “Кахут” — це гра, в якій ми придумали питання й варіанти відповідей. За правильні відповіді дітям зараховуються бали, а тоді переможці отримують призи”.
Фото з сайту ЛМР
Прийомні батьки вирішили надати старшим дітям по окремій кімнаті. Тоді як молодших планували розселити: окремо — хлопчиків, а окремо — дівчаток. Але 10-річна Яринка довго просила, аби з нею у кімнаті був Левчик, вона дуже до нього прив’язана. Тож батьки пішли назустріч. “Іноді Левко приходить до нашої спальні й засинає біля Олени, проте здебільшого я його заколисую й кладу в ліжечко”, — каже батько Андрій.
Навіть у раціоні доводиться зважати на уподобання кожного. Спершу діти просили мівіну чи картоплю у кожушку. Та минуло небагато часу, як їхні харчові звички змінились. “Приїжджали наші з Андрієм мами, моя бабуся й подруга, допомагали прибирати, готувати, — провадить Олена. — Діти разом з нами ліпили вареники, пельмені”. Загалом на один прийом їжі подружжя нерідко готує дві перші страви (адже не всі діти люблять борщ), близько двох кілограмів вареників. А ще — каші, м’ясне, салати, млинці. Окрім того, по декілька разів на день доводиться прати дитячі речі. При тім прийомні батьки ніколи не залишають молодших діток, аби їх пильнували старші. Запевняють: якщо треба кудись поїхати, то забирають їх зі собою.
“Наш принцип виховання полягає у щирості, чесності, повазі й любові, — зауважує Андрій Видюк. — Ми з дітьми абсолютно відкриті. Якщо, приміром, мені не подобається, що вони щось зламали, я кажу їм про це. Натомість хочу, аби й вони вчились висловлювати свої почуття та емоції”.
“Ми для себе поставили основну ціль: щоб діти “вийшли” з батьківського сценарію, тобто не повторили долю рідних батьків, — каже насамкінець Олена Видюк. — Прагнемо подарувати їм тепло, показати інший тип стосунків. Аби в майбутньому вони змогли побудувати своє щасливе життя”.
