“СБУ затримала зрадника, який збирав для окупантів на Дніпропетровщині розвіддані про види та кількість літаків бойової авіації Збройних сил України”. “СБУ викрила російського агента, який інформував ворога про плани бойових операцій Сил оборони на стратегічно важливій ділянці фронту”. “СБУ затримала зрадника, який коригував удари по Миколаївщині “шахедами” та фосфорними снарядами РФ”...
Чи не щодня з’являються офіційні повідомлення про колаборантів, які діють у різних куточках країни. Та й наші військові, які перебувають у зоні бойових дій, не раз скаржаться на те, що місцеві здають їхні позиції. Що спонукає українців йти на співпрацю з ворогом? Чому зрадників так багато?
— Насправді таких людей небагато, — каже соціальний психолог Вадим Васютинський. — Якщо зібрати всіх докупи, то це десятки, можливо, сотні. Навряд чи тисячі. Звідки беруться зрадники? Тут головним індикатором є ідентичність, тобто те, з якою спільнотою людина насамперед ототожнює себе.
Переважно люди усвідомлюють свою ідентичність тоді, коли вона опиняється під загрозою. Скажімо, мільйони українців усвідомили свою ідентичність лише після російської агресії (мільйони зробили це раніше). Відбулася так звана поляризація: більшість громадян стала ще більш проукраїнською. Меншість — ще більш антиукраїнською.
Стосовно меншості. До 24 лютого 2022 року таких було приблизно 15% (це без Криму та Донбасу). Звісно, на Сході їх більше — до 30%, на Заході менше — орієнтовно 5%. Це люди, ідентичність яких формувалася з дитинства на базі проросійських цінностей — російської культури, російської мови, російського світу.
— Який зв’язок між російською ідентичністю українців і зрадою?
● В. Васютинський:
— Російська ідентичність громадян, які проживають в Україні, має більш чи менш виражений антиукраїнський зміст. Для цих людей розпад Радянського Союзу став особистою трагедією. А кожне погане слово, сказане на адресу Росії, Москви, Путіна чи Пушкіна, — особисте приниження. Частина цих людей тепер намагається переглянути свої погляди. Частина збайдужіла — хтось, зокрема, подався за кордон і хоче будувати нове життя. Частина принишкла, відчуваючи злобу й агресію до України та “бандерівців”, і не знає, що робити.
А частина готова йти на співпрацю з ворогом. Цим людям не те що не важко здавати позиції наших військових чи коригувати вогонь по стратегічних об’єктах, для них це морально важливо. У такій ситуації вони почуваються майже героями. Але наголошую: таких негідників небагато. Інша річ — що шкоди вони роблять чимало.
— Так, більшість людей російського етнічного походження в Україні усвідомили себе українцями, поки проживали тут у добу незалежності або навіть у часи СРСР, — додає історик, голова Центру досліджень політичних цінностей Олександр Доній. — Але якась частина українців дотепер усвідомлює себе росіянами, і ці люди стають на бік ворога.
Є зрадники, як-от колишні нардепи Царьов і Медведчук, журналіст Чаленко, політолог Корнілов чи колишній очільник компанії “Мотор Січ” Богуслаєв. Таких багато. Але їх не порівняти з мільйонами українців, які стали на захист Батьківщини або в лавах Збройних сил, або у волонтерському русі.
— Свого часу міжнародні фахівці проводили дослідження стосовно того, скільки людей здатні на зраду в критичний для країни час, — зазначає ветеран російсько-української війни, майор запасу ЗСУ Олексій Гетьман. — Адже колабораціонізм у період воєн був притаманним багатьом державам. Так-от, виявилося, що до 15% населення (дослідники брали здебільшого європейські країни) потенційно готові співпрацювати з ворогом.
У нас кількість зрадників сягає приблизно такої ж цифри. Але не було б дивно, якби вона була більшою. Бо Україна, по-перше, межує з країною-агресоркою. По-друге, у нас тривалий час, навіть після початку війни 2014 року, функціонували проросійські засоби масової інформації та проросійські політичні сили, які вели активну пропагандистську роботу.
— Нагадаю, що в радянські часи влада вербувала людей, примушувала до співпраці, маючи тотальний контроль над їхнім життям, — каже історик Олександр Палій. — Кількість стукачів радянського КДБ у тодішній 50-мільйонній Україні сягала щонайменше сотень тисяч.
Досі в нас є такі люди, є нащадки радянських військових, спецслужбістів, партійних функціонерів, зберігаються їхні зв’язки, звичайно не всі, з Москвою. До речі, у 1990 — 1991 роках важливі документи стосовно російської агентури були вивезені до Росії. Про якусь дрібноту ще можна було знайти інформацію, а про масштабних шпигунів вона зникла.
— А чому так багато зрадників серед населення у східних регіонах країни?
● О. Гетьман:
— На жаль, регіони, де тривають активні бойові дії, перебували під дуже сильним впливом російської пропаганди. Там багато таких собі “ждунів”, які вірять у “рускій мір”. Там надзвичайно активно діє Російська православна церква, яка закликає не вірити нашим Збройним силам. РПЦ уже давно не є церквою у класичному розумінні слова. Це фактично державна структура РФ, залучена до пропаганди та одурманення людей.
— Наскільки визначальним фактором у співпраці з ворогом є гроші, тобто можливість заробити?
● О. Доній:
— Так, є ідеологічна складова зради, а є фінансова. Це стосується як відомих прізвищ, так і пересічних осіб, які наводять російську артилерію чи безпілотники на українські об’єкти.
Яскравий приклад — колишній командувач Військово-морських сил України Денис Березовський, який у березні 2014 року зрадив присягу і, спокусившись на гроші, перейшов на бік ворога. До слова, частина наших моряків відмовилася від співпраці з окупантами, попри те, що їм пропонували фінансову винагороду. Відомо також, що командирові полку внутрішніх військ МВС України, який тоді дислокувався у Севастополі, росіяни пропонували 200 тисяч доларів, але той залишився вірним присязі.
— Що каже наша історія — чи й колись, у час воєн, серед українців не бракувало колаборантів?
● О. Доній:
— Запорізьку Січ руйнували саме з допомогою зрадників, які ставали на бік Росії. Аналогічна ситуація з Батурином. Захопити столицю гетьмана Мазепи військовим російського царя Петра І вдалося через зраду наказного полковника прилуцького полку Івана Носа, який через свого довіреного підказав ворогам таємний хід до міста. Понад те, більшість населення Гетьманщини не пішла тоді за Мазепою.
Однак не варто вважати, що всі українці схильні до зради. Навпаки. Подивіться: попри очікування росіян, що їх після вторгнення зустрічатимуть у нас із хлібом-сіллю, так не сталося. Ворогам не вдалося захопити більшу частину України.
— Покарання за зраду в час війни доволі суворе — аж до довічного позбавлення волі. Чому колаборанти не бояться?
● О. Доній:
— Незалежно від покарань, визначених законодавством, люди йдуть на злочини — вбивають, крадуть і так далі. Так само й тут. Зрадники, вочевидь, вважають, що їх ніколи не знайдуть, або що з грішми чи з тією проросійською політичною силою, на яку опираються, зможуть відкупитися або дочекатися перемоги рашистів.
— Як побороти зрадництво?
● О. Гетьман:
— Як на мене, важливо писати, говорити про колаборантів у медіа, щоб у суспільстві формувалося до них негативне ставлення. Щоби зрадники розуміли, що не тільки СБУ та контррозвідка стежитимуть за ними, а й звичайні громадяни допомагатимуть затримувати їх. Щоб урешті-решт нагадувати тим, хто готовий співпрацювати з ворогом, про суворе покарання за держзраду.
● В. Васютинський:
— Головним чинником, який сприятиме подоланню цього явища, будуть успіхи України у війні з Росією. А ще — підтримка української правоти світом. Ми вважаємо, що правда на нашому боці, росіяни — що правда на їхньому боці, потрібен третейський суддя. Таким суддею є світ. Ми бачимо, що не весь світ однозначно нас підтримує. Але впливові держави на нашому боці.
