Бронзовими призерами стали Максим Маненков (до 54 кілограмів), Костянтин Костеневич (до 80) та Андрій Гарбар (понад 87 кілограмів). А єдине “золото” до скарбнички поклав Артем Гарбар, який виступав у ваговій категорії до 87 кілограмів.
“У Белграді я провів чотири поєдинки із суперниками з Сербії, Польщі, Словенії та Азербайджану, — розповідає тріумфатор. — Найважчим був півфінал, у якому заледве здолав словенця Патріка Дєвкова, котрий вже має ліцензію на Олімпійські ігри. Мені вдалося продемонструвати атакувальну манеру поєдинку. Почав її застосовувати відносно недавно. Якось проаналізував свої бої й вирішив, що краще буде нав’язувати суперникові свою манеру, аніж підл
За словами 21-річного переможця, тхеквондо він почав займатися з трьох років.
“Мій батько — тренер і з дитинства привчив мене й старшого брата Андрія до тхеквондо. Це дуже красивий вид спорту й з кожним роком він стає видовищнішим, бо часто змінюються правила, — зауважує Артем Гарбар. — Тхеквондо настільки зазнає еволюції, що вже почалися так звані електронні поєдинки для тих, хто не має здоров’я, але хоче ним займатися. Спортсмен одягає окуляри й змагається з опонентом у віртуальному бою. Але я волію брати участь у справжніх поєдинках і дуже серйозно до них готуюся. Працюю двічі на день. Ранкове тренування триває до двох годин, а ввечері до 2,5 години займаюся у тренажерному залі”.
Артем Гарбар народився у місті Красний Луч, що на Луганщині, яке російські війська окупували у 2014 році. Тоді родина спортсмена покинула рідну оселю й переселилася у Дружківку на Донеччині. “Але й у цьому місті стало небезпечно, і ми переїхали до Києва, де нині тренуємося”, — каже мій співрозмовник.
Тепер Артем Гарбар готується до виступу на чемпіонаті Європи, але про Олімпійські ігри навіть і не мріє. “Річ у тім, що ми виступаємо в одній олімпійській ваговій категорії з моїм старшим на три роки братом Андрієм, — каже Артем. — І домовилися, що у 2024 році він змагатиметься на Олімпіаді, а я робитиму ставку на 2028 рік. За нашу кар’єру жереб двічі нас зводив в очних протистояннях і двічі я віддавав перемогу братові, бо вона була йому більш потрібна. Ми виходили на ринг, кланялися, і я визнавав поразку без бою. До речі, у Сербії ми змагалися у різних вагових категоріях: я — до 87 кілограмів, Андрій — понад 87”.
