Богдан Шин родом з міста Кам’янське, що на Дніпропетровщині. Виріс у багатодітній сім’ї разом із трьома братами й двома сестрами. Згодом опанував фах програміста, в ІТ-сфері й познайомився з майбутньою дружиною. Подружжя виховувало синочків Іллю і Тимура. Одразу після початку повномасштабного вторгнення чоловік пішов до військкомату.
“Двічі приходив і вистоював черги. Але мене відправляли додому, бо через проблеми зі здоров’ям мав “білий квиток”, тобто був обмежено придатним, — розповідає 42-річний Богдан. — А якось старшому брату, який був за кордоном, прийшла повістка”. Саме з нею Богдан Шин прийшов до військкомату втретє. Наполегливого добровольця таки прийняли до лав Нацгвардії.
Дружина вивезла дітей у безпечне місце. “Ми були в Польщі більше як три місяці, — каже 36-річна Олена. — Тіма часто хворів, Ілля навідріз відмовлявся з кимось знайомитись та спілкуватись, хотів додому”. Зрештою жінка вирішила, що краще бути ближче до чоловіка.
Тим часом Богдан Шин спершу брав участь в охороні об’єктів критичної інфраструктури. Згодом пройшов навчання у школі сержантів, ще й вивчився на бойового медика. “На початку березня 2023 року нас спитали, чи є добровольці, аби підсилити бійців у Серебрянському лісництві (напрямок Кремінної), бо в них багато втрат, — пригадує молодший сержант Шин. — Зголосився, так і потрапив “на нуль”. По нас там прилітало з усього: артилерії, літаків, гвинтокрилів, “Градів”.
Щоразу перед виходом на завдання Богдан повідомляв дружину, коли повернеться. “Із попередньої групи вцілів лише я, тож став старшим серед новоприбулих, — каже стрілець. — На новій позиції у Серебрянському лісництві зазнали щільного обстрілу, під час якого вороги несподівано стали штурмувати. Боєць, який був на спостережному пункті, загинув і не встиг нас попередити про атаку”.
Окупанти зайшли в траншею і почали стріляти по бліндажу, де Богдан надавав допомогу пораненому. Разом із побратимами прийняв бій. Раптом біля нього розірвався снаряд. “Побачив яскравий спалах і все, далі — темрява, я знепритомнів”, — пригадує. Лише через 15 годин побратимам вдалось винести важко пораненого воїна з поля бою.
20 квітня дружина так і не дочекалась повідомлення від чоловіка. “Ввечері зателефонував побратим і спитав, куди переслати речі Богдана, — згадує вона. — Почала розпитувати й дізналась, що він зазнав поранень ще 17 квітня”. У цей час Богдан Шин був у стані коми. Примчала до реанімації лікарні імені Мечникова в Дніпрі. “Богдан був підключений до апарату штучного дихання, пів його обличчя — у пов’язках, — каже Олена. — Я не розуміла жодного слова, що казали лікарі, лише спитала: як це виправити?” Лікар запропонував поговорити з чоловіком, мовляв, навіть у непритомному стані він почує. Олена взяла коханого за руку й запевнила, що все буде добре.
Згодом дізналась, що Богдан зазнав численних осколкових поранень — у плече, обличчя й голову. Йому розтрощило обидві щелепи, він втратив ліве око... Отямився чоловік лише в київському військовому шпиталі. “Нічого не бачив, не міг говорити, було страшно. Але як почув українську мову, зрозумів, що я серед своїх”, — каже Богдан. Тамтешні лікарі складали кістки його обличчя, намагались врятувати праве око, замінили кришталик, але виявилось, що зоровий нерв зазнав значного ушкодження.
“Добре, що мені не одразу сказали, що я більше не бачитиму, інакше опустив би руки, — ділиться боєць з позивним “Саїд”. — Допомагала підтримка поранених бійців, які були поряд, та рідних. Спершу міг лише писати, тоді вчився сидіти, потім — ходити й розмовляти”. За місяць боєць втратив 20 кілограмів ваги, тож потрібно було повертати форму.
“Я не знала, як повідомити дітям, що їх тато став незрячим”, — зізнається Олена. Разом із ними поїхала до госпіталю. Тимур спершу побоювався підійти до тата, але згодом почав читати йому книжки й розказувати про “Міньйона” — мультиплікаційного героя без одного ока. А Ілля супроводжував татка на прогулянках. Дитячий сміх неабияк додав воїну наснаги!
Фото надало подружжя.
Згодом Богдан потрапив до НРЦ “Незламні” у Львові, тут йому допомогли освоїти програму екранного доступу до ноутбука. Далі проходив реабілітацію для незрячих у київській Пущі-Водиці. “Опановував просторове орієнтування, навіть вчився чистити овочі й готувати, — розповідає. — Чи не найважче було насмілитись вийти із закладу, бо дуже страшно, що не знайдеш дорогу назад”.
Наприкінці грудня 2023 року Богдан Шин повернувся додому. “Продовжую опановувати ноутбук, мрію повернутися у IT-сферу, вже отримав пропозиції, — каже мій співрозмовник. — Продовжую вивчати місцевість, при тім часто люди намагаються допомогти. Приміром, йшов якось у перукарню, перехожий запропонував провести, але я розумів, що мушу сам освоїти цей шлях. Тому лише попросив пораду — як туди дійти”.
Фото надало подружжя.
Завдяки тренуванням Богдан відновив фізичну форму й повернувся до звичної ваги. Та чи не найбільше радіє, що нарешті може бути поряд із найріднішими. “Він готує дітям їсти, гуляє з ними, купає їх і вкладає спати, — з усмішкою ділиться дружина Олена. — Вони багато часу проводять разом. Тіма навіть почав жартувати, що з татком добре бавитись у хованки, — де став, там і сховався. Наші діти — чи не найбільша терапія на цьому непростому шляху”. Богдан каже, що невдовзі планує самотужки відводити меншого п’ятирічного сина до садочка. Попри все — життя триває!
