Ярослав Кондришин служив навідником у 42-й механізованій бригаді Сухопутних військ ЗСУ. До війни був активним учасником громадської організації “Спілка української молоді”. Друзі та знайомі кажуть, що він понад усе цінував родину та Україну. А ще — захоплювався вишивкою. Брав до рук голку з ниткою навіть на полігоні...
Народився Ярослав у Тернополі. “Змалку син любив читати та математику, — згадує Галина Кондришин, мама воїна. — Згодом його улюбленим заняттям стало складання кросвордів”. Будучи студентом фізико-математичного факультету Тернопільського педінституту, юнак захопився вишиванням. За словами матері, дивився, як вона це робить, і собі взявся за голку. Вишивав часто в лікарнях, де, на жаль, нерідко доводилося перебувати через проблеми зі здоров’ям.
Після закінчення вишу Ярослав працював програмістом, став активним учасником Спілки української молоді (СУМ). “Синові там сподобалося, він знайшов друзів та однодумців, їздив на конференції, спортивні змагання. Славчик чудово грав у шашки. Патріотизм визначальний у СУМі. І у нашій родині він має глибоке коріння: дядько Степан та дід Федір мого чоловіка були упівцями. Аби не здатися у руки ворогам, вони застрелилися у криївці”, — продовжує Галина Кондришин.
“Говорити про нашого Ярка в минулому часі неймовірно важко. Я знала його з 2007 року, — згадує Леся Голик, знайома воїна, членкиня тернопільського осередку СУМу. — Ярослав добре дбав про господарські речі та фінанси у таборах, словом, виконував роботу, що не потребувала публічності”. Він завжди мав у наплічнику домашні смаколики — переймався, аби ніхто в мандрівці не був голодним. Часто дівчина бачила, як він вишиває, і захоплювалася тим, що він робить. З 2008 року Ярослав почав працювати інженером у видавничому центрі технічного коледжу Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя.
Ярослав Кондришин був активним учасником Майдану в 2014-му, навіть отримав кульове поранення у голову. Там, до речі, міг і загинути. Від смерті врятувала... міцна шкіряна шапка. Пораненим чоловік приїхав додому. Батьки стривожилися, але дякували Богові, що син живий.
Під час АТО тернополянин допомагав хлопцям на передовій. А коли почалося повномасштабне вторгнення, попри те, що піклувався про хвору бабусю, почав волонтерити. Наприкінці травня 2023-го Ярослава Кондришина мобілізували. Він пройшов медкомісію і, маючи проблеми зі здоров’ям, усе ж став до лав ЗСУ. “Телефонував син нечасто, спілкувався стримано, більше ми переписувалися. Про те, де і як воює, майже нічого не говорив. Знаю лише, що був трохи у штабі, а далі пішов на позиції, — розказує мама воїна. — До речі, на полігоні Славко вишив чорну птаху. Наче відчував, що не вернеться з війни”. А коли в серпні 2023-го був удома у відпустці, багато працював, наробив закруток з огірків. І почав вишивати нову картину, що донині стоїть як пам’ять про Героя у батьківській хаті.
23 листопада 2023 року в Ярослава був день народження. Сотні друзів вітали його, бажали якнайшвидшого повернення з війни живим і здоровим. Не судилося... Востаннє син писав матері у соцмережах, що перебуває на позиціях. Згодом ненька запитувала: “Чи ти не змерз?”, “Що ти їв?”, “Як спав?”. Та відповідей не було. 27 листопада представники військкомату повідомили батькам, що їхній син пропав безвісти біля села Кліщіївка неподалік Бахмуту. А через два дні стало відомо, що Ярослав Кондришин загинув. Поховали воїна у родинному селі Смиківці. Над могилою виконали гімн СУМу, прочитали молитву. За мужність та героїзм Ярослав нагороджений відзнакою СУМу “Залізний хрест”.
Батьки воїна ледь не щодня ходять на кладовище. “Коли повертаємося додому, то бачимо все, що нагадує нам про синочка: вишивки, книжки, квіти, закрутки... Це так важко, бо ми живемо, а Славка немає”, — крізь сльози каже мати.
Днями в коледжі, де раніше працював Ярослав, відкрили виставку його вишитих картин. Багато колег вперше дізналися про таке його захоплення.
