Він — єдиний син у батьків. Після школи став студентом університету, вивчав історію, брав участь у розкопках давньоруського городища у Пліснеську. А згодом приєднався до братерства “Хамелеони”, члени якого займалися вишколами, бойовою підготовкою й тактичною медициною. Відтоді мав позивний “Химера”.
Після вторгнення ворожих військ на Схід України тернополянин Тарас Петришин спершу возив допомогу бійцям на фронт, а 2015 року, хоча з раннього дитинства мав інсулінозалежний діабет, і сам став на захист Батьківщини.
“Тарас тоді приєднався до лав добровольчого корпусу, брав участь у боях на Донбасі”, — каже дружина Тетяна Петришин. “Коли дізнався, що Таня носить під серцем дитину, був певен, що це дівчинка, Анастасія, — згадує Віра Євгенівна, теща воїна. — Він став неймовірно турботливим батьком, коли на світ з’явилася донечка — його принцеса”. Навіть перебуваючи на полі бою, Тарас завжди переймався, чи все добре в його найрідніших. При тім розумів, що незабаром Росія почне велику війну, тож готувався: купував набої, чистив зброю, збирав амуніцію.
“Він був патріот, як мовиться, до самих кісток. О п’ятій ранку 24 лютого Тарас вдягнув форму, взяв заздалегідь підготовлений рюкзак і разом з іншими добровольцями поїхав до столиці. Став заступником командира 2-ї стрілецької роти “Сталева сотня” (яка згодом приєдналась до 67-ї окремої механізованої бригади), разом із побратимами звільняв Київську та Чернігівську області, воював на Харківському напрямку”, — розповідає дружина.
Згодом “Химера” став заступником командира батальйону. Проте не міг всидіти у штабі, тож регулярно виїжджав на бойові завдання, казав, що не може покинути своїх хлопців. А взимку минулого року вирішив повернутися на попередню посаду. “Відтоді вони вели бої з ворогами на Бахмутському напрямку, — зауважує Тетяна. — Торік 6 квітня Тарас сказав, що виїжджає з позиції, на якій його мав замінити командир роти Сергій Коновал — хрещений батько нашої донечки”. А через кілька годин їй повідомили, що в районі Часового Яру почався бій, і танковий снаряд влучив у бліндаж, з якого командир та його заступник керували підрозділом. Обидва загинули...
“Під час прощання я заспівала для тата і хрещеного батька пісню “Люблю тебе, татусю”, — каже дев’ятирічна Анастасія. — Бо колись разом з татом записали на неї кліп. Він був наймиліший у світі, а тепер — наш ангел”.
Дружина додає: “Тарас писав книжку “Моя війна”. Усе його життя було боротьбою, змалечку — із цукровим діабетом, а потім — з окупантами”. Недавно рідним вручили орден Богдана Хмельницького III ступеня, яким молодшого лейтенанта Тараса Петришина нагородили посмертно.
