З перших днів повномасштабного вторгнення Василь, Віталій та Володимир Педьки приєдналися до війська. Зізнаються: попри те, що служба розкидала їх по різних напрямках, понад усе мріють відсвяткувати перемогу разом.
“Ніколи не думала, що моїм дітям доведеться воювати, — розповідає матір бійців Ольга Педько. — Старшому Василю вже 46 років, Віталію — 44, Володимиру — 36. Із синами клопотів не мала. Навпаки — виросли для мене справжньою опорою і всіляко допомагали”. Хоч життя родини не було легким. За словами пані Ольги, разом із чоловіком вона працювала на заводі хімічного волокна у Черкасах. Мешкали в гуртожитку, де одну кухню ділили ще з десятком сімей. “Але, попри непрості часи, ми були щасливими, адже родина — це найбільше багатство. Мої діти завжди спілкувались українською мовою, цікавились історією рідної країни і розуміли, що росіяни нам не брати”, — зауважує спірозмовниця. Ольга Педько все життя ходила до храму, в любові до Господа виховувала й синів. Тому для родини не було несподіванкою, коли найменший Володимир у 18 років став дияконом, а згодом — військовим капеланом.
“Коли у 2014-му почалась АТО, вирішив духовно підтримувати бійців, — каже Володимир. — Постійно їздив на Схід, возив літературу, сповідав захисників та молився разом з ними”. За його словами, двоє рідних братів обрали інші життєві стежини. “Василь працював на будівництві, одружився й дочекався сина. А Віталій займався програмуванням. На великі свята ми любили збиратись за великим родинним столом у батьків, які на той час уже мешкали в селі під Черкасами. Могли годинами розповідати про все на світі й згадувати дитинство”, — додає.
Повномасштабне вторгнення застало братів Педьків у рідних Черкасах. “Подзвонив товариш і схвильовано сказав, що почалось. На той час я був капеланом 118-ї окремої бригади ТрО, тож найперше взявся закривати її потреби, — провадить далі Володимир. — А потім зідзвонились із братами й вирішили, що всі підемо воювати. Домовилися підготувати до цього батьків. Згодом мої брати теж приєднались до 118-ї бригади. Віталій, який не проходив строкову службу через серйозні проблеми із зором, став помічником військового капелана. А Василь пішов у розвідку”.
Те, що відразу троє дітей пішли на війну, для Ольги Педько не стало шоком. “Я виховувала синів справжніми чоловіками. І ніхто з них нікуди не втік і не сховався за моєю спідницею, — каже вона. — Україна в біді й потрібно її комусь рятувати. Горджуся своїми синами! Думаю, що якби не поважний вік, то й сама б доєдналась до війська, бо недарма сини називають мене “бойовою”. Звісно, переживаю, як і кожна мати, ночі недосипаю, постійно із синами на зв’язку. Адже вони тепер служать у різних підрозділах у гарячих точках. Молюся, щоби Бог оберігав їх і завжди чекаю вдома”.
А серцю матері було за що переживати. Бо якщо Віталія та Василя, на щастя, кулі минали, то найменший Володимир за пів року двічі був поранений.
“Після двох місяців перебування разом з Черкаською ТрО під Бахмутом отримав осколкове поранення від снаряда. Металевий уламок пройшов крізь стегно навиліт. “Слава Богу!” — промайнуло в голові, перш ніж крикнув побратимам, що я “трьохсотий”. Бо розумів: коли відчуваю біль, то мої справи не такі вже й погані, — каже воїн. — Після операції та лікування відразу ж повернувся на фронт. А за декілька місяців знову потрапив під ворожий артилерійський обстріл, який накрив мене в окопі разом з іншими бійцями. Лікарі діагностували перелом лопатки, пошкодження нерва лівої руки, множинні осколки, опіки, контузію... Підлікувався — і знов у стрій”.
Брати Педьки бачаться дуже рідко — лише у відпустках. Востаннє, пригадують вони, зустрічались на початку цієї весни. “Оскільки наші підрозділи розкидані по різних точках фронту, то побачити один одного — велика радість. Але ми постійно тримаємо зв’язок, — розказує Володимир. — Після того як у жовтні 2022 року помер наш тато, тепер за старшого у родині Василь. Він у нас ще той господарник. Попри відстань, опікується батьківським домом, садом. Намагаємось із братами оберігати нашу матусю від поганих новин. Хоч не завжди це вдається. Вона дуже переживала, коли я отримав поранення”.
Сама ж Ольга Степанівна у моменти туги сідає за стіл і виймає сімейну реліквію — альбом. Гортає його і думками поринає у дні, коли не було війни й тривог, коли не гинули українці від московської навали. Подивиться — і стає трохи легше. Адже спогади зігрівають. Як і мрії.
“А мрія у нас одна — перемога. І щоб мої та інші діти повернулись з фронту живими. А потім... Потім поїдемо до Криму й відсвяткуємо там нашу перемогу. Ми з чоловіком часто туди возили синів, коли вони були малими. Вірю, що так і буде. Що сидітимемо спокійно за святковим столом і гомонітимемо про все на світі. Матері для щастя більшого не треба”, — насамкінець каже Ольга Педько, прикладаючи хустину до мокрих від сліз очей.
