До повномасштабного вторгнення Віктор Чонговай працював на об’єкті із захоронення радіоактивних відходів у Чорнобильській зоні відчуження. 24 лютого о 5-й ранку йому зателефонували друзі: “Почалось”. Разом з батьками, дружиною й двомісячним сином одразу ж виїхав із селища Іванків, що на Київщині. Туди власне прямували з боку Білорусі дві колони окупантів. Дорогою надсилав військовим дані про пересування ворожої техніки. “Було страшно, — зізнається. — Не за себе, за рідних, і особливо за сина”.
Родина переїхала на Закарпаття, 54-річний батько Віктора пішов до військкомату, аби стати на облік. І відразу отримав повістку. Того ж дня 26-річний Віктор пішов до військкомату. Повідомив про це дружину, а вона почала плакати. “Я була дуже зла, бо ми опинились у чужому місті, в нас — маленький синочок, — ділиться Анастасія. — Потім, звісно, зрозуміла, що це гідний вчинок справжнього чоловіка”.
Батько із сином потрапили до 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Їх розподілили до ремонтно-відновлювального батальйону — займатись відновленням підбитої чи поламаної техніки, зброї. Але їх бойовий шлях виявився геть іншим.
Фото надав співрозмовник
“П’ятого березня ми прибули в частину, а 12-го вже були на позиціях, — каже Віктор, який отримав позивний “Чорнобиль”. — Нам повідомили, що не вистачає піхоти, спитали, чи є добровольці”. Вийшло приблизно сто осіб, у тому числі й Віктор з татом (позивний — “Батя”). Спершу стояли на третій лінії, а згодом дійшли до “нуля”. Брали участь у бойових діях на Запорізькому, Херсонському, Миколаївському й Донецькому напрямках. “Нашим завданням було підсилення позицій та штурмові дії”, — розповідає Віктор.
12 червня “Чорнобиль” попередив дружину, що йде на завдання, буде поза зв’язком, просив не хвилюватись. “Ми мали зайняти оборону поблизу села Жереб’янка Запорізької області — з подальшими штурмовими діями, — пояснює Віктор Чонговай. — Зайшли на позицію вдень. Із вечора ворог почав гатити з мінометів і “градів”. А коли стемніло, протягом кожних десяти хвилин упродовж чотирьох годин прилітав дрон і скидав гранати. Збити його вночі — вкрай важко, а укриття — немає”.
Віктор почув, що дрон гуде над ним, намагався не рухатись у надії, що його не помітять. Раптом почув, що безпілотник скинув гранату, і побіг. Перечепився за коріння дерева, впав. Далі — вибух, дзвін у вухах, сильний біль у ногах.
Підбіг побратим, наклав Вікторові турнікети на обидві ноги й поніс. “Я бачив, що замість ніг — фарш, — ділиться “Чорнобиль”. — Просив Ярика, аби добив мене”. А той у відповідь: “У тебе дружина й син, заради них маєш жити. Зберись, усе буде добре!”
Ярослав почав виносити друга з посадки, але дрон повернувся. Віктор гукнув йому: “Тікай, ховайся”. Але побратим поклав пораненого на землю, прикрив його собою і сказав: “Братику, я тебе не кину!” Він ніс Віктора приблизно три кілометри до медеваку! Потрапивши в стабпункт, Віктор назвав своє ім’я, прізвище й номер телефону дружини, а тоді відключився.
Отямився вже в реанімації у Запоріжжі. Медики були здивовані, що він вижив, адже воїн втратив три літри крові.
Віктор подзвонив дружині. “У мене мінус дві ноги”, — сказав, наполягаючи, аби вона не плакала, адже не терпить жалості. І додав: “Ти — молода, я зрозумію будь-яке твоє рішення”. А вона твердо запевнила: “Нікуди ти не дінешся від мене, навіть на залізних ногах!”
Анастасія каже, що одразу ж подумала: “Головне, що живий! Тепер ми нарешті будемо разом!” Коли Віктора перевели в лікарню у Дніпрі, дружина примчала того ж дня. Каже, відтоді чоловік ані разу не побачив її сліз.
Згодом пораненого перевели в столичний медзаклад, на лівій культі у нього розвинулась важка інфекція. “Я такого болю у житті не відчував, — зізнається Віктор. — Кожна ранкова перев’язка була страхіттям, бо спершу по-живому здирали попередню пов’язку, а тоді між кісткою і шкірою ставили тампони з антисептиком й антибіотиками”.
Фото надав співрозмовник
Загалом, після поранення Віктору Чонговаю зробили 13 складних операцій. Ліва нога в нього ампутована вище коліна, на правій залишився колінний суглоб, але він не функціонує. Тож боєць потребує двох біонічних протезів. На жаль, держава не забезпечує ними.
Тепер Віктор займається з реабілітологом, має намір приїхати в НРЦ “Незламні” у гарній формі. А головне — проводить час із рідними, навіть батько Олександр приїхав у відпустку.
“Наш синочок звик бачити татка в телефоні, — ділиться Анастасія. — Тож не сприймав Віктора, коли він приїхав. Тоді ми подзвонили по відеозв’язку, й дитина почала цілувати телефон... А тепер Рома весь час хоче бути лише з татком”.
Фото надав співрозмовник
А 28-річний Віктор Чонговай зауважує: якби не дружина з сином, вернувся б на фронт навіть у візку, аби кришити ворогів...