У передостанній день лютого в обідню пору російські окупанти запустили керовані авіабомби на Куп’янськ. Дві з них влучили в місцеву церкву Ісуса Христа. В результаті обстрілів п’ятеро цивільних отримали поранення, двоє — загинули. Серед них — пастор Юрій Клімко. Попри те, що місто цілодобово обстрілювали ворожі війська, він не покидав своїх вірян і ремонтував пошкоджений окупантами храм.
“Більшу частину життя Юрій віддав служінню Господу. Пастором був не лише він, а і його дружина Олена. Знайомі називали їх єдиним цілим і ставили в приклад іншим як родину, з якої варто брати приклад, — розповідає товариш загиблого, військовий капелан та пастор Дмитро Коханевич. — Від 2014 року Юрій їздив у зону АТО до військовослужбовців і підтримував їх словом. Завжди енергійний, усміхнений, щирий, він любив людей і в кожну поїздку вкладав частинку свого серця”.
Повномасштабне вторгнення застало Юрія Клімка та його родину вдома. Але виїжджати він не хотів.
“Місто росіяни дуже швидко окупували, а пастор взявся волонтерити. Скуповував цукор, сіль, крупи, хліб, медикаменти й усе це безплатно відвозив людям. Разом з тим проводив богослужіння у церкві, аби не дати вірянам впасти духом. Але Юрій розумів: рано чи пізно за ним, військовим капеланом і патріотом, прийдуть росіяни, — додає пан Дмитро. — Це диво, але вони з Оленою і трьома дітьми лісами та полями виїхали з міста. А ввечері до їхньої хати таки “завітали” вороги, аби арештувати. Певний час родина жила в Ужгороді. Попри це, Юрій та Олена привозили на Харківщину допомогу, приганяли машини військовим. Як тільки ЗСУ звільнили Куп’янськ, Клімки відразу повернулись додому. Храм більш-менш уцілів, і пастор продовжив там служити. Але тихо було недовго, російські війська знову стали нещадно обстрілювати місто, й одного разу уламок ракети пробив дах церкви, пошкодив вікна, двері. Юрій з Оленою відновлювали храм. Що цікаво, після того людей до них стало ходити ще більше. Церква була одним із небагатьох місць, де можна було сховатись від обстрілів, тому що в Куп’янську через високий рівень води багато підвалів затоплені. Місцеві сподівались, що окупанти більше не наважаться стріляти по церкві. Тиждень тому я вкотре просив Юрія забирати родину й перечекати в іншій області. Відчував, що може статись горе. Але пастор слухати не хотів. Сказав: його душа так радіє, що віряни йдуть до храму”.
За словами співрозмовника, того трагічного дня пастор провів богослужіння. Більшість парафіян розійшлася, залишилися лише він і декілька людей. Дружина Юрія на той час була вдома.
“І тут росіяни скинули дві авіабомби вагою 500 кілограмів кожна. Я впевнений, що це “добрі люди” здали, тому що знали, хто такий пастор Юрій і як він допомагає українським військовим, — каже Дмитро Коханевич. — Пастор загинув на місці. Він пішов до Господа як мученик. Навіть не знаю, як переживе цю втрату дружина, для якої чоловік був всесвітом”.
