Дмитру Матюку в грудні виповнилося 100 років, а його дружині Анастасії — 92. Разом поважна пара вже 66 літ.
“Наші рідненькі-дорогенькі народилися та все життя прожили у селі Седлище, — розповідає онучка Тетяни Чепнюк. — Мають вони сина й доньку, чотирьох онуків та восьмеро правнуків. І родина для них — сенс життя, найбільше багатство й утіха”.
Дмитро Матюк — із простої сім’ї, де зростало троє дітей. Навчався у школі, воював на фронті під час Другої світової, був кулеметником. Після закінчення війни ще два роки мусив відслужити в армії. Анастасія була четвертою дитиною із восьми в родині.
Хоча жили молоді люди в одному селі, та через різницю у віці майже не бачилися і не зналися. Ближче познайомилися після війни. “Одружилися “старими”, — сміючись, продовжує онука. — Бабці було 26 років, а дідові — 34. Бабця довго не виходила заміж, бо ж після війни парубків було мало”.
Попри важкі повоєнні часи, у молодят було справжнє сільське весілля і... вінчання у церкві. За таке в часи радянського атеїзму можна було й до тюрми потрапити. Та вінчатися Дмитро з Настею поїхали в сусіднє село. І закоханих оминуло пильне око зайд-окупантів. Настя пішла за невістку. У маленькій хаті чоловіка жила ще родина його брата, тому молодим невдовзі довелося подбати про власне помешкання. “Вони позичили гроші в сусідів і в колгоспі, привезли розібрану дерев’яну хатину з хутора. Вона була на дві кімнати: в одній самі жили, а в іншій — поросят тримали. Бідно жили. Бабця згадує, що мали одні чоботи на двох. Але позику виплатили, бо шпаркі нівроку були. Та й дотепер такими залишаються”, — каже внучка.
Дід Дмитро працював у колгоспі трактористом, баба Настя була ланковою, дояркою і телятницею. Згодом захворіла, після операції влаштувалася прибиральницею у школі. Звідти й на пенсію вийшла. Тримали Матюки замолоду чималеньке господарство: коня, корову, свиней, домашню птицю, багато городу. Дід Дмитро також плів “коші” (кошики з лози. — Авт.) та робив граблі. “Бабця завжди завидною господинею була, умілицею та рукодільницею, з дому ткацький верстат привезла, ткала рушники, доріжки, вишивала, — веде далі пані Тетяна. — Та й акуратна в усьому: ніколи ми, онуки, не бачили незастеленого ліжка чи прим’ятої подушки в хаті”. А фірмовою стравою баби Насті були налисники з солодким сиром. Цю смакоту господиня сотні разів готувала на сільські весілля, куди її запрошували як кухарку. До сиру завжди додавала трохи домашнього масла, згодом вкладала змащені млинці у “чавунчик” (чавунну каструлю. — Авт.) та — в піч. Подавали неймовірну смакоту з густою домашньою сметаною. Усі їли, аж за вухами лящало!
Онука стверджує, що ніхто з рідних від Дмитра й Насті ніякої сварки не чув. Коли ж якісь суперечки й були, бо без цього неможливо вік прожити, то чоловік з дружиною виговорювали одне одному претензії та й розходилися на різну роботу. Увечері про конфлікт — ані слова. Пані Тетяна зауважує, що, напевно, велика віра у Бога їм допомагає у житті. Бо подружжя уранці та ввечері молиться і перед їжею також дякують Всевишньому.
Нині поважна пара живе сама, діти й онуки щодня їх провідують. “Бабця встає о сьомій ранку, розпалює піч, прибирає, варить картоплю, супи, борщ, вареники, діда годує. Він все-таки старший, ще й, на жаль, тепер чує погано, — каже онука. — Бабця ще кури тримає, квіти садить навесні, у хаті багато вазонів має, телевізор дивиться, за вояків молиться. Дід більше відпочиває, хоча ще декілька років тому читав бабі газети. Добре життя вони прожили. І для всіх нас є прикладом вірності й любові”.
