Дідусь проживає у селі Запитів Львівського району. Попри поважний вік, має добрий вигляд, хорошу пам’ять і не нарікає на здоров’я.
Михайло Миколайович народився у 1933 році в селі Майдан, що на Яворівщині, у багатодітній родині. Згадує, як більшовики приходили до них додому з облавами, забирали батька. А коли хлопчикові було майже сім років, його з родиною виселили.
“Прийшли і сказали — “на вихід”, нічого не пояснюючи, — розповідає Михайло Дзвоник. — Ми й не знали, куди нас везуть. Їхали у товарняку. Досі пам’ятаю, як ревіла худоба, як плакали жінки з дітьми”.
Родину пана Михайла вивезли у село Комарівка, що в Бродівському районі. “Там колись жили польські поміщики, а коли в 1939-му туди прийшли більшовики, то поляків виселили в Сибір. А нас — на їхнє місце, — пояснює чоловік. — А що тато дуже протестував і не хотів, щоб нас вивозили, то в Комарівці мою сім’ю поселили в найгіршу хату. Та одного разу уповноважений з переселення побачив, як батько курить (він мав такий спеціальний капшук на тютюн), попросив у нього закурити, а за це виділив нам кращу хату. Уявіть, які це були часи, як легко більшовики розпоряджалися чужими життями і майном”.
Згодом 16-річного Михайла разом з батьком забрали в колгосп. “Тато був конюхом, а я — їздовим, возив голову колгоспу, голову сільської ради та вчителів до району, — згадує Михайло Миколайович. — Потім вивчився у Бродах на водія і в 19 років отримав водійське посвідчення. Відтоді став працювати шофером”.
У 1954 році пана Михайла забрали в армію. Він служив у РФ, у секретному містечку Челябінськ-40.
“Там було кілька таборів ув’язнених, а ще завод, на якому виготовляли ядерне паливо. Я служив водієм на МАЗі, — каже чоловік. — Коли мене вже мали демобілізувати, на заводі стався вибух. Я вивозив людей із зони радіаційного ураження”.
У ті роки пан Михайло зустрів свою майбутню дружину — Зою. Їй було 17 років, а йому — 27. Невдовзі вони переїхали в Україну.
“Пам’ятаю, коли привіз дружину, то мама переживала, чи Зоя, бува, не партійна, не комсомолка, — розповідає чоловік. — Казала: “Ми ж так проти тих москалів, а ти звідти жінку привіз”. Але дружина була з простої, багатодітної сім’ї, не мала жодного стосунку до політики”.
За якийсь час сім’я переїхала у Запитів. Пан Михайло отримав план і побудував хату.
“Я майже все життя займався перевезеннями, — каже пенсіонер. — Об’їздив чи не всю Україну, Росію, побував у 17 країнах світу. Працював майже без вихідних і відпусток”. Після виходу на пенсію пан Михайло ще 13 років пропрацював на вулканізації. Чоловік каже, що не міг і уявити таку страшну війну.
“Я колись поважав росіян, адже жив у Росії. Але те, що відбувається тепер, не вкладається в голові, — мовить зітхаючи. — Путін — це справжній злочинець і варвар, який задурманив людям голови. А люди в Росії — відірвані від реальності, зазомбовані”.
Михайло Миколайович відкладав гроші з пенсії на чорний день. Але якось вирішив, що ці заощадження варто конвертувати у добру справу й віддати на потреби війська.
“Коли почув, що США відмовляються нам допомагати, то зрозумів, що і в цій країні безлад. Бачу, Америка так хоче давати нам гроші, як москалі хочуть закінчення війни, — обурюється чоловік. — Тому й подумав, що нам, українцям, треба брати більше відповідальності на себе”.
Пан Михайло передав 10 тисяч гривень на дрон, який допомагатиме нашим захисникам на одній з ділянок фронту. Також пенсіонер готовий віддати військовим свій старий “уазик”. Пенсіонер наголошує, що підтримувати армію мають всі українці — від малого до старого.
“А тих, хто обкрадає Україну у такий нелегкий час, важко назвати людьми. З такими навіть вітатися не треба, хто їм подасть руку — той такий самий, — каже пенсіонер. — Наші міністри, прокурори, судді, депутати вже й не знають, скільки мають тих грошей. От вони першими мали б віддати ці багатства на армію. Але й пенсіонерів у нас багато, і якби кожен дав потроху, то це була б величезна підтримка для війська”.
У пана Михайла велика родина: три доньки, сім онуків та вісім правнуків.
“Скоро буде вже дев’ять, — каже, усміхаючись, мій співрозмовник. — І все було б добре, якби не ця війна. Душа болить за Україну. Тож мрію тільки про одне: щоб Путін здох чимскоріше. Може, тоді, дасть Бог, і війна закінчиться”.
