Сестра Дарія належить до Згромадження сестер святого Йосифа УГКЦ. Родом із Новояворівська на Львівщині, а нині служить у Південноукраїнську. У 12 років, читаючи катехизм, дівчина зацікавилася чернецтвом. Згодом придивлялася до монахинь у рідному місті, а коли повела молодшу сестру на підготовку до першої сповіді та причастя, наважилася запитати, як стати черницею. Їй тоді було 18-ть.
“Мені відповіли, що треба мати благословення батьків, покликання до монашого стану й бути повнолітньою, — згадує 50-річна сестра Дарія Панасть. — Невдовзі поїхала до монастиря й одразу зрозуміла, що хочу там залишитися. Батько підтримав: “Це є Божа дорога”. Мама спочатку хвилювалася, чи підійде мені монаше життя через запальний характер, але зрештою прийняла мій вибір”.
Паралельно зі служінням сестра Дарія здобувала медичну освіту. Працювала медсестрою у реанімації для недоношених дітей у Львові, потім близько дев’яти років — у кардіології на Закарпатті. Після повернення до міста Лева — у нейрохірургії.
“У лікарні я не лише була медсестра, а й духовно підтримувала хворих, іноді готувала до таїнства сповіді тих, хто був при смерті. Саме робота з людьми та їхнім болем привела мене в психотерапію, — зауважує співрозмовниця. — Відчула, що мені потрібні професійні інструменти, щоб якісно допомагати. Тож здобула магістерський ступінь із психології у Харківському національному педагогічному університеті ім. Г. Сковороди та пройшла повний курс навчання в Українському психотерапевтичному університеті”.
За словами сестри Дарії, останніми роками переживання людей змінилися. “Війна загострює і давні травми. Серед найпоширеніших — тривога, депресивні стани та ПТСР, — каже монахиня. — По допомогу приходять люди різного віку. Батьки розповідають і про дітей, які бояться темряви, лякаються звуків, схожих на вибухи.
Не всі люди скаржаться, що їм недобре. Тому варто звертати увагу на зміни в поведінці — ізоляцію, порушення сну, апатію, втрату інтересу до життя, занедбання себе, фрази на кшталт “мені ніщо не цікаве”. Але допомогу не варто нав’язувати. Краще сказати: “Я поруч. Якщо захочеш поговорити, ми можемо це зробити”. Не слід казати: “Я тебе розумію” чи “Все буде добре”. Краще запитати: “Чим я можу тобі допомогти?” Головне — щоб людина почувалася поруч із вами в безпеці. Особливо уважним треба бути з родинами військовополонених і безвісти зниклих. У психології їхній стан називають “невизначеною втратою”: людина не лише не може почати горювати, але й повноцінно жити далі через постійну невідомість”.
Сестра Дарія допомагає не лише родинам військовополонених та безвісти зниклих. До неї звертаються люди, які переживають травматичні події, втрату близької людини чи кризовий стан. Один із методів, який вона використовує — когнітивно-поведінкова терапія. Вона допомагає людині побачити зв'язок між думками, емоціями та поведінкою. "Від того, як ми думаємо, залежить і те, як почуваємося, – пояснює сестра Дарія. — Ще один метод — психодрама. У ній ми переносимо внутрішній світ людини, її стосунки та конфлікти на умовну сцену, щоб вона могла побачити свій внутрішній "театр" збоку, краще зрозуміти себе й знайти нові способи взаємодії з власним досвідом. Під час EMDR-терапії застосовую білатеральну стимуляцію — рухи очей, почергове поплескування або звукові стимули. Це допомагає знизити емоційну інтенсивність важких спогадів і перевести їх у розряд нейтрального минулого досвіду".
Не раз їй доводилося чути від людей, які пережили втрату, одне з найважчих запитань: "Чому Бог це допустив?". "Я завжди кажу, що Бог не хоче людських страждань. Він створив людину для любові й щастя, дав їй розум і свобідну волю. Як людина ними скористається — це її вибір і відповідальність. Бог не посилає нам зло, але завжди поруч, щоб допомогти перенести біль, якого нам завдали чужі помилки чи вибір, — каже сестра Дарія. — Я завжди прошу у Бога мудрості, щоб допомагати іншим. У цій роботі важливо дбати і про себе. Психотерапевти проходять супервізію, щоб обговорювати труднощі з колегами й не вигорати. Мені допомагають тиша і час наодинці після сесій. А мій головний супервізор — Бог. З Ним я говорю про свої переживання, труднощі та все, що мене турбує".
