55-річний ексвійськовослужбовець Борис Козела живе в містечку Нетішині на Хмельниччині. 24 роки тому він потрапив у ДТП, під час якої травмував хребет, — унаслідок цього перестав ходити. За останні два роки пан Борис наїздив сім тисяч кілометрів на веловізку!
...Зустрічаємось із паном Борисом на одній із вулиць Нетішина. Чоловік розказує свою історію. “Я потрапив у ДТП на мотоциклі, коли повертався з друзями з відпочинку. Через падіння дістав компресійний перелом на рівні хребця D8, — Борис заводить руку за спину та жестом показує мені цю ділянку. — Травма призвела до паралічу ніг. Коли мене виписали з лікарні, я довго звикав до нового життя. Було непросто”.
Щоб не занепасти духом, пан Борис відвідував санаторій для людей з інвалідністю, де знайшов багато нових друзів (і свою нинішню дружину), а також пробував себе у різних видах спорту, які до снаги тим, хто пересувається на візку.
“Я фехтував, стріляв з лука, грав у дартс, але нічого мені не подобалося, — каже він. — А якось отримав у соцзахисті інвалідний візок з велоприводом “Іскра 1-2-3П”. Ось після цього життя набрало обертів!” — каже чоловік і запрошує мене до свого дому, щоб показати цей транспортний засіб.
В оселі нас зустрічає пані Юлія — дружина Бориса, яка теж пересувається на візку.
Візок з велоприводом, який показує мені подружжя, майже не відрізняється від звичайного. “Та якщо до нього приєднати колесо, ручні педалі та кермо, він стає схожим на триколісний велосипед з ручними педалями”, — демонструє пан Борис перетворення звичайного візка на велосипедний.
Запитую чоловіка, коли він захопився далекими подорожами на візку.
“Спочатку я просто їздив вулицями Нетішина, іноді — за межі міста, — каже пан Борис. — Коли поїздки у сусідні села загальною дистанцією 6 — 7 кілометрів стали здаватися аж надто легкими, я наважився здійснити своє давнє прагнення — побачити місцеві Блакитні озера. Туди їхати було 15 кілометрів в один бік”, — розповідає Борис.
Коли поїздки у сусідні села загальною дистанцією 6 — 7 кілометрів стали здаватися аж надто легкими, я наважився здійснити своє давнє прагнення — побачити місцеві Блакитні озера.
На шляху до озер чоловіку треба було долати схили й орієнтуватися на місцевості. Але ті зусилля були варті краси побаченого, каже Борис.
“Відтоді я вже сміливіше їздив на далекі відстані, які були щораз більшими, — каже він. — У мандрівку завжди беру зі собою рюкзак, який кріплю до спинки. У ньому парасолька, плащ, деякі інструменти на випадок поломок візка, змінний одяг тощо. Якщо їду ввечері — обов’язково наліплюю на одяг і транспорт світловідбивачі, а на голову надягаю ліхтарик. А ще завжди беру в подорож навушники, щоб слухати дорогою пісні — зокрема, гуртів AC/DC, Scorpions та Queen. Так, я люблю рок”.
Торік у серпні пан Борис поставив особистий рекорд, проїхавши 122 кілометри за одну мандрівку. “Тоді я з самісінького ранку виїхав з Нетішина і попрямував до Хмельницької атомної електростанції, — розповідає чоловік. — Звідти — до міста Острога на Рівненщині. Від нього по тернопільській трасі поїхав до села Кунів. А звідти повернувся тим самим маршрутом до Нетішина і далі попрямував лісами до міста Славути. Дорога туди була дуже складною через горбисту місцевість. Пам’ятаю, я дуже втомився і в якусь мить просто не міг виїхати під гору. Але трішки підкріпився солодощами і таки вибрався на неї (усміхається). Потім покружляв ще чотири кілометри околицями Нетішина, перш ніж повернутись додому. Загалом 122 кілометри я проїхав
за 12 годин”.
Пан Борис ділиться — під час цієї, як і інших своїх подорожей, найбільше кайфує від краси природи навколо.
“До речі, за 11 місяців минулого року я загалом у дорозі провів 371 годину, проїхав 4100 кілометрів і набрав 11 тисяч метрів висоти. Цього року мрію перевершити ці досягнення!” — каже чоловік.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як депутатів-прогульників позбавили частини відшкодувань
